Про неї слів вже сказано немало
Я ще скажу...Не буде в тім гріха.
Нема життя, якщо немає мами,
Вона володар нашого життя...
Тільки - но відзначили Великдень, а на порозі ще два визначні
свята: День Перемоги і День Матері. Такі незабутні і значимі свята,
які не можна оминути і не згадати теплими щирими словами.
Кожна людина починає свій земний шлях на руках матері. Перше слова
- мама, перший крок - до мами, перші перемоги - для мами. Зі своїми
невдачами теж до мами. І кожна людина, певне не раз зверталася до
мами: "Мамо, порадь!" "Мамо, пробач!" " Мамо, допоможи!"
А сину моєї сусідки баби Люби довелося просити: "Мамо, врятуй!"
Познайомилася я з бабою Любою, коли навчалася у 9 класі. Щоб мені
було ближче ходити до школи, мама продала побудовану власноруч хату
після війни, і купила іншу в самому центрі села. Баба Люба стала нашою
сусідкою. Мені було цікаво спостерігати і спілкуватися з нею і її
сином-інвалідом. Бабою вона бала лише для мене, школярки, і ще її двох
онуків-дітей двох молодших синів, які жили у Кривому Розі і частенько
навідувалися до мами і старшого брата, надавали і фізичну , і
матеріальну, і моральну допомогу.
Кажуть що замолоду Люба була весела, гарна, роботяща. Під стать їй
був і чоловік Михайло.Сім"я була дружною, але війна чорною смугою
пройшлася по кожній сім"ї. Не оминула вона і Любину родину.Михайла
мобілізували з перших днів війни, а Люба залишилася з синочками,
найстаршому з яких Павлуші, було 16 років, а найменшоме Ілюші- 7.
Павлуша рвався на фронт. Він готовий був додати до своїх років ще
рік-два, щоб тільки не залишатися "під німцями". Знаючи запальну
синову вдачу, батько взяв із нього обіцянку, не залишати маму й
братів, бути помічником і опорою.. На той час Павло перейшов до 10
класу. Вчився добре, мав неабиякий хист до мов, а німецьку не тільки
розумів, а й міг нею розмовляти. Важким було життя в окупованому
ворогом селі. Доводилося не лише відчувати нестатки, але й ховатися
від "добровільного" виїзду до Німеччини, бачити знущання окупантів і
"своїх" поліцаїв і знати, що безсилий всьому цьому завадити. Та ось
наблизився час визволення села. Так склалося, що нашу Верблюжку
визволяли двічі,(після першого визволення німці зуміли змусити наших
відступити). Ось тут і почалися Павлові негаразди.
Німці, відступаючи, ставали, як тоді казали, на постой в кожен
більш-менш пристойний будинок. Якось штаб оселився в будинку Люби,
вигнавши сім"ю в сарай..
Як не уникав зустрічей із ними Павло, вони все ж його "винюхали" а,
можливо й поліцаї донесли. Німці швидко втямили, що хлопчина знається
на мові і стали його використовувати, як перекладача. Коли ж Павло
став уникати цього спілкування, вони пригрозили, що вб"ють маму і
братів. А одного разу зв"язали хлопців, повісили на груші петлю і
запитали в Павла, кого спершу повісити - Іллю чи Юрка, і юнаку нічого
не лишалося, як підкоритися.Коли німці відступали, то забрали Павла з
собою.
Які випробовування випали на долю Павла, ніхто не знав. Він нікому
про це не розповідав. А от баба Люба розказувала, як однієї ночі їй
наснився, чи привидівся кошмар: у якійсь багнюці борсався Павлуша, а
його обступили чорні гадюки, показуючи свої довгі червоні язики і
регочучи. Він відбивався від них дрючком, а вони наступали й
наступали. І тут Люба почула: "Мамо, допоможи!" А ще трохи згодом:
"Мамо, врятуй!" Жінка схопилася, накинула якусь одежину і побігла до
річки. Як сновида бігала берегом, гукаючи: "Павлику, синку, де ти?"
Добігла до заболоченої місцини, зупинилася, прислухалася. Вітер рвав
очерет, Любу пронизувало холодом, та вона цього не відчувала,
прислуховувалася до будь-якого шурхоту і знову гукала. І раптом почула
стогін. Не зважаючи на холод, пішла в очерет, застрягала в багні,
виривала ноги і вперто йшла далі. І таки знайшла напівживого Павлика.
Швидко нарвала очерету, підклала його під сина, накрила своєю куфайкою
і гайнула за поміччю.Прихопила з дому якесь рядно, розбудила Юрка і
Іллю, та й мерщій побігла з ними до Павла. Разом з синами принесли
бідолаху додому, і почалася боротьба за виживання... Павло був
контужений, тіло було в синцях і ранах, у черепі дірка. Як не важко
було Любі, все ж вона виходила сина, але назавжди залишився Павло
безпомічним, як дитина. Так усе життя жінка була для нього не лише
мамою, а й нянькою, доглядальницею і медсестрою. Через свій стан
здоров"я, Павло не міг завести сім"ю. У нього були страшні напади,
тоді баба Люба гукала мою маму, а я бігла за лікарем. Коли ж його стан
покращувався, він любив спілкуватися з сусідами,ходив до нашого
сільського клубу, розповідав молоді цікаві пригоди, анекдоти, любив
грати в шахи. Я охоче розмовляла з Павлом Михайловичем. Телевізорів
тоді не було, багато читати він не міг, та мені здавлося, що не було
такої теми, про яку він не знав. І не лише історичні факти й
пригоди.Він знав усе. Розумів і все знав про нашу нашу сільську
молодь.Бувало зайде до мене і розповідає, хто чим дихає і про кого
думає. А завжди знав у кого ці думки приведуть до весілля, а в кого
до обману. Якщо ж я була зайнята уроками, він вмощувався на стілець і
говорив:"Ти, Валю, вчи уроки! А я трохи посиджу і тобі не заважатиму".
Після закінчення школи та інституту, доля розпорядилася так, що
ми виїхали з села. Та коли я туди приїжджала до рідні, Павло
Михайлович не упускав можливості зустрітися зі мною і порозмовляти.
Так він усе життя і прожив біля мами Люби. Вона постаріла, ослабла, та
не могла залишити безпорадного сина. А коли його не стало, за два
тижні пішла за ним і баба Люба. Я захоплююся подвигом баби Люби і
залюбкити розповідаю про неї своїм онукам. Незважаючи на негаразди,
вона була щаслива. А як відомо, легкого щастя не буває. І в ньому
бувають не лише радощі і благополуччя, але й горе та страждання.
Я постелю тобі під ноги, мамо,
квітів барвінок і небес блакить.
Хоч знаю, що цього теж буде мало,
з тобою легше нам у світі жить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664601
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 08.05.2016
автор: геометрія