На самоті із вітром край дороги
Я говорила про життя.
Знесилена шукала допомоги,
Бо почувалась, як дитя.
Чому це так, сама не розуміла.
Чому так швидко вибилась із сил.
Я пташкою у небо полетіла б
Та не розправити недужих крил.
Мій голос вже давно не солов'їний,
А так собі ширшавий і пустий.
Посеред літа вкрив дерева іній,
Навис над сонечком туман густий.
Лиш дві сльози, два голубих озерця-
Єдине чисте у моїх руках,
О вітер милий, не засип їх перцем,
Не воруши всі спогади в думках.
На самоті із вітром край дороги
Немов прозріла: це хіба життя
Просити щосекунди допомоги,
Якщо в невдачах винна тільки я.
З' єднаю сльози і зроблю намисто,
Нехай виблискує немов бурштин,
Ще й замішу сьогодні свіже тісто
І не дозволю ставити у тінь.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658499
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.04.2016
автор: Світлана Петренко