Ідуть роки. Минають Дон Кіхоти.
Приходять Санчо Панси розбитні,
Гризе їх усього одна турбота:
Щоб не перевелися віслюки.
Такі не те що – вітер запрягають.
Їх вітряки уже не чують крил.
Біда, коли, не сіявши, збирають
Зі згоди мовчазної віслюків.
Росте комора, забрана в Кіхота
Що про лица́рство мріяти любив.
Книжки всі, правда, продані за злото,
А місце звільнене якраз для віслюків…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653386
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.03.2016
автор: ptaha