Я не скаржуся на долю,
хоч вона мене й лама,
пересилюю всі болі,
я в цім світі не сама.
Хоч нема вже в мене пари,
різні в нас тепер світи.
Та як сонце вранці - рано,
діти й внуки розцвіли.
А ще стежка, що до школи,
скільки літ мене вела.
Я не здамся лихій долі,
не впущу до себе зла.
Є іще одна стежина,
що веде аж за село,
кличе мене до могили
її чорнеє крило...
Я ходжу туди й там плачу,
світ стає мені чужий.
Буду я, хай Бог це бачить,
борг несплачений нести.
А ще вірю я і знаю,
(хоч душа в мене болить),
Усі прикрощі й невдачі
я зумію пережить.
Є ж у мене вірні друзі,-
вчителі і школярі,
і мої, найкращі в світі
діти й внуки чарівні.
І та стежка, що до школи,
хоч в думках, усе ж веде.
І кажу я своїй долі:
-Не зламать тобі мене!..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645990
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 22.02.2016
автор: геометрія