Він сидів за кущем. Причаївся.
Поряд вітер в тривозі притих.
Він сидів за кущем. Причаївся.
Лиш про себе він дбав. Не про них.
А вони пили воду безпечно.
І так добре, так славно було.
Сонце гріло, вода дзюркотіла,
Все раділо, раділо... Цвіло.
Літо тепле. Здавалося - воля...
Світ безкрайній і стільки добра!
Він сидів за кущем.
Уже вибрав...
Уже знав, хто та жертва була!
Пазурі розтопирив... І паща...
В ній оскал таких гострих зубів!
Впився в неї... О Боже! ...О Боже! ...
Що до крові йому?! Він же їсти хотів.
А вона виривалась щосили.
Виривалася з гострих зубів.
І вдалося... О Боже мій милий!
Бо ж то він лишень їсти хотів.
Ну а їй... їй хотілося жити!
Жити! Жити!
Бо все ж так цвіло...
Те бажання її таке світле,
Що оскал тих зубів збить змогло!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644749
Рубрика: Патріотичні вірші
дата надходження 17.02.2016
автор: Надія Башинська