У такі довгі зимові ночі, вона куталась в теплу ковдру і слухала, як за вікном співає вітер...То затягне з далеку ледь чутну ніжну мелодію, то завиє, мов дика вовчиця в темному лісі...потім знову заспіває мрійливо і закохано. Сон...
Вона дивиться йому вслід, а білий сніг все засипає пухнастою ковдрою, вплутуючи в зимову заметіль її надії, її мрії, її сподівання...Сонце моє...тільки він її так називав...Як справи, Сонце моє? Я ж так тебе кохаю...
А вона бігла на зустріч...світила...горіла і палала.
Навіть забула своє справжнє ім'я. Вона його Сонце! Летіли дні, роки, а вона для коханого була світлом і всесвітом.
А потім, він пішов...стало темно і холодно. Довгі зимові ночі заманювали її в чорну пастку безвиході і самотності. Її білше ніхто не називав Сонцем і вона згасала, поволі черствіла і замерзала її душа. Знов куталась у ковдру, щоб зігрітись...Її великі сині очі по вінця наливались дощем. Життя стало схожим на похмурий осінній день.
Якось ранком крізь сон, вона знов почула до болю знайомі слова: "Сонце моє, немає світла без тебе...я ж так тебе кохаю". По щоках полилась злива гарячих сліз. Він сушив своїми поціланками краплі дощу, вдихаючи надію...Вона знову згорала в обіймах. Сонце моє, завжди світи для мене, бо я ж тебе так кохаю...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636718
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.01.2016
автор: Зоя Журавка