МОНОЛОГ БАТЬКА
Сідай, посидь! Чи правда є в ногах?
А тут земля благословляє душу,
І прихисток надасть нам добра груша,
Що світом вже давненько сновига.
Казали мама – бачила й царя,
Махновців, що гасали на тачанках,
І німчуру, що пхалася на танках…
Але життя і в неї догоря…
Сідай, посидь! Сьогодні не про те…
Вже вечір взяв коромисло у руки
Й теляті, що в хліву співає-мука
Приніс води відерце золоте.
Вмостилися у гніздах ластівки,
Потомлені польотом в нескінченність.
То й нам стояти, начебто, не чемно,
Або, як в нас говорять, «не з руки».
Он над Дніпром встає Чумацький шлях
Й веде наш погляд втомлений до моря,
Ти з ним не сперечайся – дуже скоро
Він нам зірок накидає на дах!
Бач, входить в річку, як в хорошій грі,
Як входив не одне тисячоліття…
Він, може, тому так яскраво світить,
Що кожен день купається в Дніпрі.
Сідай, посидь!.. Я що сказать хотів ?
От бач, забув!.. Та то не так важливо.
В коліні ломить – скоро буде злива,
Ще б граду нам Господь не накотив…
Ось пригадалось, як і зникло, враз…
Коли мене Господь таки покличе,
Ти груші не рубай, її обличчя
Мені сюди, у двір, - дороговказ.
Й ти б міг сюди надвечір підійти,
Посидіти на дідовім ослоні…
Весь світ у тебе буде на долоні,
А на моїй долоні будеш ти…
І ось сиджу, а батька вже нема…
Мені б сюди ще доньок запросити…
Хай бачать, як працює неба сито
І як те сито груша ще трима…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632400
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.12.2015
автор: RedkaSM