Мати

                                           
На  зупинці  в  чорній  каракулевій  шубі,  які  давно  вже  не  носять  стояла  одиноко  жінка.  Їй  було  на  вигляд  років  п`ятдесят.  До  неї  підбігла  рожевощока  дівчина  і  запитала:
-А  Ви  давно  тут  стоїте,  автобуса  на  Хутори  ще  не  було?
-Ні,  -    спокійно  відповіла  жінка.  -    Я  вже  так  промерзла,  ноги  аж  закоцюбли…
-Так,  я  бачу,  –    відповіла  молода  особа.    Ви  ж  он  руки  в  рукавах  тримаєте,  аж  по  лікті.  Руки  й  справді  були  всунуті  рукав  в  рукав,  спереді  на  правому  лікті  повисла  тяжка  сумка.
-Ви  б  поставили  б  свою  сумку,  -    підказала  дівчина,  -  що  ж  Ви  її  тримаєте,  не  відомо  скільки  ще  чекати.
-Я  б  поставила  моя  доню,  та  не  можу,  я  потім  її  не  зможу  підійняти.  
-То  давайте,  я  Вам  допоможу,  -    сказала  весело  дівчина.
-  У  Вас  що  спина  болить?  До  речі,  мене  Настею  зовуть.
-А  мене  Тамарою,  -  відповіла  жінка  і  світло  посміхнулась.
-У  мене  сонечко,  немає  пальців.
Дівчина  затамувала  подих,  
-Пробачте,  я  ж  не  знала.  Якби  я  той..,  -  запинаючись  почала  дівчина,  яка  я  дурна,  чогось  завжди  пхаю  свого  носа  куди  не  слід.
-Та  нічого  доню,  це  життя,  я  вже  звикла.  Вже  п`ятий  рік  залежу  від  людей  :  то  сумку  піднесуть,  то  двері  відкриють,  або  дістають  гроші  з  гаманця,  коли  треба  розрахуватися  в  крамниці,  я  ж  зараз  живу  сама,  от  прийде  син,  то  може  буде  легше.
-А  де  Ваш  син?  –  знову  поцікавилась  дівчина.
-Та  розумієте  Настю,  як  там  кажуть  "Від  тюрми  і  від  суми  не  зарікайся"  ,  ніхто…  не  знає,  що  з  ним  трапиться  завтра,  чи  не  так?
-Вибачте  Тамаро…  Я  краще  Вам  допоможу,  але  більше  питати  нічого  не  буду.
-Я  знаєш,  Насте  стільки  років  мовчу,  що  може  тобі  незнайомій  людині  і  розповім  своє  горе.  В  будинку  мене  ніхто  не  розуміє,  всі  засуджують  мого  сина,  але  я  його  люблю,  хіба  тільки  його  вина,  що  так  сталося…
Раптом  під`їхав  автобус,  Настя  спочатку  поставила  свою  сумку  в  автобус,  потім  допомогла    Тамарі,  забравши  Тамарину  кирпату  сумку  в  клітинку  з  білого  холодного  снігу.  Автобус  був  неповний  і  вони  сіли  поруч,  на  останньому  суцільному  сидінні.
-Ти  знаєш  дитино,  -  продовжила  Тамара,  -    в  мене  хороший  син,  але  так  трапилось,  що  він  попав  в  недуже  добру  компанію,  я  його  просила,  не  водитися  з  хлопцями  набагато  старших  за  нього,  я  йому  казала,  що  це  недобре  закінчиться,  але  ж  молодість,  цікавість  бере  своє.  Коли  йому  було  шістнадцять  років  він  потоваришував  з  хлопцями,  не  хочу  навіть  їхні  імена  пригадувати…
 В  Тамари  почали  капати  на  пальто  великі  сльози  нещасної  матері,  яка  вже  не  могла  стримати  свого  горя,  і  воно  виривалось  з  неї    гірким  плачем  і  з`їдаючим  смутком.  
-Ті  хлопці,  -  продовжувала  Тамара,  -    жили  в  сусідньому  будинку,  вечорами  згуртовувалися  у  під`їзді,  і  курили  план,  а  на  ранок  тільки  валялись  поламані  пластикові  пляшки  ввігнуті  посередині  пополам.  Скільки  я  ходила,  до  них,  скільки  прохала,  ви  ж  старші,  не  втягуйте  мою  дитину  в  своє  коло,  але  що  їм,  -  вечорами,вони  нічого  не  розуміли,  а  ранком  –  шукай  їх,  сплять  вдома:  п`яні,  наколені  і  обкурені.  А  що  Толя,  менший  –  заставляли  його  красти  в  мене  гроші,  виносити  з  дому  речі  :  почав  пропадати  посуд,  золоті  речі,  а  коли  вже  не  стало  чого  брати  –  почав  в  мене  вимагати  гроші.
В  Насті  пройшов  мороз  по  тілу,  від  почутого,  але  вона  мовчала,  даючи  людині  виговоритися,  адже  вона  бачила,  що  в  Тамари  закипів  страшний  біль  в  серці,  і  йому  потрібно  було  вийти  назовні…Настя  заплакала,  Тамара  зупинилась.
-Може  мені  не  розповідати  далі?
-Та  ні,  -    продовжуйте,  витираючи  сльози  промовила  дівчина.
Так,  от  мовила  Тамара  далі  :
-Жила  я  без  чоловіка,  рано  він  помер,  всього    двадцять  три  роки  було,  а  Толику  –  два.  Хорошою  людиною  був  мій  Василь,  серйозний  і  роботящий,  якби  він  був  живий,  такого  горя  ніколи  не  сталося  б  –  він  би  цього  не  допустив.  А  так  той  злощасний  день  поламав  нам  життя  обом  –  і  мені,  і  сину.    І  от  одного  разу,  я  сама  собі  сказала  більше  не  дам  грошей,  хай  що  хоче  те  і  робить…  Якби  ж  я  знала,  якби  ж  я  тільки  знала…
-Була  осінь.  В  листопаді  сумно  облітали  дерева,  я  дивилась  з  вікна,  і  жалкувала  за  теплом  і  літом.  Раптом  двері  відімкнулись  і  роздався  злий  голос  :
-Ма,  ти  вдома,  я  прийшов,  сину  треба  гроші.  Я  дивилась    у  вікно  і  мовчала.  На  плиті  досмажувалась  картопля,  на  столі  лежала  капустина,  яка  була  заздалегідь  приготована,  для  шаткування  капусти  на  зиму.  Він  підійшов  до  столу  і  промовив:
-Ти  що  оглухла?
-У  відповідь  була  тиша,  серце  тривожно  билося  в  грудях,  ніби  передчувало  страх,  біль,  але  я  уперто  мовчала,  тоді  він  миттєво  схватив  ніж,  який  лежав  на  столі,  схватив  мене  за  руки,  поклав  пальці  на  стіл  спитав  :
-В  останнє  кажу,  дай  гроші!
-Даси?
 Я  зненацька  випалила  :
-Ні!
І  він  мені  з  усієї  сили  вдарив  ножем  по  пальцях,  що  лишилось  тільки  два,  -    і  вона  показала  на  лівій  руці  мізинець,  на  правій  великий.  -    Ось  так  моя  дитино,  я  живу  завжди  поруч  з  горем  і  болем,  який  сидить  в  мені  і  з`їдає  душу.  Чому  я  не  пішла  з  дому,  чому  я  не  дала  йому  тих  клятих  грошей,  а  він  же  був  одурманений  настільки,  що  зробивши  таке  просто  пішов  з  дому,  лишивши  мене  долі  в  крові  і  муках.  Сусіди  почули  крик,  визвали  швидку,  міліцію,  допомогли,  дякуючи  їм,  хоч  так  обійшлося.  Лікарі  зробили  операцію  пришили  деякі  пальці,  які  можна  було  пришити,  але  нажаль  назад  вони  не  прижились…
     Ось  так.  Я  зараз  їду  до  Толі,  моя  люба,  ж  то  ж  його  провідає,  хто  ж  цигарок  купить,  хто  ж  поцілує,  як  не  я.
           Дівчина  плакала  навзрид,  запитуючи:
-Як  Ви  його  можете  любить?
-А  так  доню,  я  люблю  його  більше  всіх  на  світі,  я  жалію  його  за  без-  розсудливість,  яка  зруйнувала  його  життя,  і  виню  себе,  що  не  змогла  Толика  зупинити  коли  було  потрібно,  це  я  в  усьому  винна  –  бо  я  мати,  і  сама  його  таким  виховала.  Можливо  треба  було  десь  бути  суворішою,  а  можливо  питати  поради  в  психологів,  в  міліції,  стукати  в  усі  двері,  і  десь  би  пролилось  світло  на  мою  дитину,  а  зараз  уже  пізно  –  горю  не  зарадиш.  Мати  не  може  жити  без  своєї  дитини,  скільки  б  років  її  не  було,  вона  немов  квітка  мак  –  червона  і  гарна,  але  якщо  не  буде  дощу,  вона  засохне  і  зів`яне,  так  і  я  без  свого  сина  –  засохну  назавжди.  Я  люблю  його,  незважаючи  нінащо,  і  буду  любити  завжди.  
Раптом  автобус  зупинився,  жінка  піднялася,  і  зібралась  виходити,поруч  виднілась  тюрма.  Настя  допомогла  їй  з  сумкою,  і  помахала  крізь  вікно.  
Тамара  вийшла,  дівчина  довго  дивилась  їй  у  слід  і  думала,  як  вона  може  простити  таку  жорстокість,  як  вона  з  цим  живе,  а  Тамара  швидко  йшла  до  воріт  тюрми,  і  її  серце  розривалось  від  болю  –  «Скоро  я  тебе  побачу  синок».















адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632200
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.12.2015
автор: Людочек