ВІНОК СОНЕТІВ
1
На небі пишуться сонети…
І, мабуть, пишуть їх зірки,
Немов свої автопортрети
По волі Божої руки.
Можливо, в іншому тут справа -
І Бога нічого чіпать…
Їх, може, вигадав Лукавий,
Щоб спокушать жіночу стать.
Де правда? Правда завжди поруч,
Хоч і захована вона,
Як істина – у хміль вина
Чи перетворена на гору…
Чи десь, на відстані руки,
Заплетена в земні вінки…
2
А на землі плетуть вінки
Малі і безтурботні діти,
Дівчата юні… і жінки,
Коли їм нічого робити…
Любов моя вінок плела...
Я достеменно пам’ятаю,
Що загадково в нім жила
Кульбабок жовтокрилих зграя.
І я там був, у тім вінку,
Звабливим запахом соломи,
Або, можливо, тінню втоми…
Кому як більше до смаку...
Але про те сьогодні мова:
Плести вінки таки чудово!
3
І ті вінки несуть поети
У світ, що зорями вродив,
Як голий нерв, як серця трепіт,
Як найдивніше серед див!
І в молитовному екстазі,
Зробивши вибір непростий,
Коханим віддадуть одразу
Усе, що в змозі принести.
Усе, що є у них! Останнє!..
За помах ніжної руки –
Поети теж чоловіки! –
Складають зброю без вагання.
Що ж! І моя настала мить!
Я біля ваших ніг! Прийміть!
4
Красуням юним і струнким,
Жінкам вродливим, зрозуміло,
Наш трунок свіжий і п’янкий
І наше слово неуміле,
І наша честь, і наш запал,
І наша гідність норовиста,
Дзвінкого голосу метал,
Сльоза гірка, гірка і чиста.
Все вам! Без винятку усе!
На сторони чотири світу
Нехай несе потужний вітер
І пристрасть наша хай несе,
Щоб поклонитись їм у ноги
Й піднести, мов дарунок Богу!
№5
І я тремтячою рукою
Пишу любовного листа.
Серед кімнатного покою
Потроху буря нароста.
За слово – слово ! Й зачепилось!
За слово – слово! І штормить!
Не сподіваючись на милість
До битви пристрасно сурмить!
Та буря все-таки втомилась -
І я кохану молоду
У власну гавань заведу,
Неначе яхту яснокрилу…
Та просто це лише в листах...
Реальність - зовсім не проста!..
6
Складаю літери в слова.
Слова шикую у колони.
І щось по тому ожива
Терпке, пекуче і солоне…
А потім кидаюсь у вир
Шукати форми досконалі
Й ховаюсь, загнаний, мов звір,
Не віднайшовши ідеалу.
І б’юсь на зломі протиріч
В тенетах вільного кохання,
Аж доки принесе світання
Те щастя, що послала ніч.
Тож хай дає кохання крила,
Аж доки смерть не розлучила!
7
І оживе на сухостої
Ілюзій папороть густа,
Коли кохана удостоїть
Мого торкнутися листа.
Коли відкриється неждано
Його рядків таємна грань
І покладе Господь кохання
На животворну, ніжну длань
І понесе в світи далекі,
Нам не повідавши тоді,
За що і як нагородив
Нас прохолодою у спеку.
Я зрозумію: неспроста
Буяє папороть густа.
8
Зненацька молода трава
Обійми радісно розкрила,
І сонця промені-дива
Поцілувала неуміло.
І враз розбуджена земля,
Включивши пам'ять генетичну,
У ранок зеленню стріля
Напрочуд ніжно і магічно!
І зрозуміли всі: весна
Ведмежі покида барлоги
Й благословляє нас в дорогу
Жива рука її рясна…
І музи, наче ластів’ята,
Тоді злітаються до хати.
9
Коханню вік – не перешкода!
І той, хто вихопив зорю,
Велику має насолоду –
Про клопіт тут не говорю! –
З пустого лити у порожнє
Ученість не велить моя.
Тому кохатись, знаю, можна,
Як кажуть в нас, від «А» до Я»,
Не зупиняючи годинник,
Що сам Господь завів колись,
Щоб ми у часі відбулись,
Як діамант Його доктрини…
Даремно не втрачайте час –
Господь і той тепер за вас!
10
Амур стріля на всі боки,
І непомітні срібні стріли -
Його хоробрі малюки –
Беззахисне знаходять тіло.
І закриває пелена
Щасливим жертвам світлі очі…
Це – жарт скоріше, ніж війна.
І, зрозуміло, жарт жіночий.
Та знать Амур того не міг,
Пустуючи з чарівним луком,
Коли бичком стрибав і мукав,
І, мов козел, впирався в ріг…
Але ж у тім, звичайно, штука,
Що він не розлучався з луком…
11
І навіть в банці павуки,
На яснім сонечку зігріті,
Не потривожені ніким,
І ті в любові хочуть жити!..
Й науці вже давно відомо,
Бо факти все-таки були,
Що павуки цілком свідомо
Коханим віршики плели…
І навіть муха–цокотуха,
Досвідчена (тож дивно це) -
Потрапила у те сільце,
Вчепивши локшину на вуха…
А що вже говорить про інших…
Що з ними роблять гарні вірші!?
12
З любові мають насолоду
В повітрі сущі й на землі
І ті, хто домом має воду,
Живе під сонцем чи в імлі.
Долають відстані далекі,
І перешкоди на шляху
І холоднечу, й люту спеку,
І волю ворогів лиху.
І все за те, щоб мати пару,
Щоб мати ту солодку мить!..
І смерть не може зупинить
Живих, так само, як Ікара,
Щоб славити, немов Едем,
Кохання велич день за днем.
13
Я ж ладен втратити свободу,
Якою справді дорожу,
Як син козацького народу…
Про менше навіть не кажу.
Про менше хай говорять інші,
Хто має менший хист і дар,
Бо я несу коханню вірші,
Вінок сонетів на вівтар!
Вінок, який я сам плекаю,
Яким моє єство живе,
Хай річкою часу пливе
Ще кілька слів – і відпускаю…
І хай хтось більше принесе!
А я віддав, що мав – усе!
14
За помах ніжної руки,
За вогники очей лукавих
Готові ми, чоловіки,
Позбутись статку, чину, слави…
І позбувалися не раз,
Про те історії відомо,
Й не стер тих жертв холодний час,
Не вбила їх людей свідомість.
Який кого зупинить дар,
Коли без зайвого настрою
Приніс коханню в жертву Трою
ЇЇ великий государ
Без сумнівів і покаяння?!.
Бо сенс життя - таки в коханні!
15
На небі пишуться сонети,
А на землі плетуть вінки,
І ті вінки несуть поети,
Красуням юним і струнким.
А я тремтячою рукою
Складаю літери в слова -
І ожива на сухостої
Зненацька молода трава.
Коханню вік – не перешкода,
Амур стріля на всі боки,
І навіть в банці павуки
З любові мають насолоду.
Я ж ладен втратити свободу
За помах ніжної руки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631267
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.12.2015
автор: RedkaSM