Десь дощ пряде із павутиння спомин.
Десь час збирає вишиті думки.
Задумався і викинув у комин.
А я швиденько зберу у клунки.
Хотіла розшивати з літер вбраних
Лиш в доброту, молитву і казки.
Виводила я ручкою старанно
В клуночки, що був в комині-думки.
Біжить все час. І рими дощ відносить
В нікуди, бо ніхто їх не шукав.
Натомість хоч одну людину просить
Читати вірш, що нічкою писав.
Він рученькою хапле парасолі,
Бо хоче лише в личко цілувать.
Бурчали люди:день який у долі!
А він хотів... Хоч крапельку обнять...
Лишаюся на вулиці. Цілунки
Зібрала. Націлована за всіх!
Дощ розмочив із комину всі клунки...
Але мене ще націлує й сніг!
Скажіть мені, скажіть, у чому ж щастя?
У поцілунках вітру і дощу.
Це ніби... Ніби!.. Боженьки причастя!
Я щастячком усіх Вас пригощу!
Пришла я націлована додому,
Щаслива! Прещаслива! Цілував
Мене сам дощ. Я відпустила втому.
І в ліженько, щоб милий обнімав!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629690
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.12.2015
автор: Відочка Вансель