Дуже довго я йшла сама,
і збираючи зорі в жмені.
Дивувалась, чому ця краса,
просипається крізь кишені?
Дуже довго я берегла,
задушевні свічки воскові.
Все шукала: то де ж дива,
мої рідні вогні медові?
Дуже довго ховала я,
всі слова обгортала льодом.
Бо скажена й люта зима,
вже себе прозвала Богом.
Дуже довго я дихала,
непрозорим, рідким сумом.
Все шукала розріз вікна,
ну а всі це прозвали глумом.
Дуже довго я бачила,
як на стінах сохли дзеркала.
В них облич вже давно нема,
я напевне цьому рада.
Доки ти повз мене йшов,
все здавалось мені камінням.
Обернувся в життя зайшов,
і насіяв в життя промінням.
Назривав із небес зірок,
заплітав у моє волосся.
Запалив в мені сотні свічок,
що горять бурштиновим колоссям.
Відібравши слова в зими,
відігрів й поскладав у рими.
І розсіяв лишки смоли,
що раніше я грілась ними.
Ти змінив, повернув, перекреслив...
Я цього так довго чекала.
Льодовик що в мені був - ти скреслив....
Ти прийдеш, я це точно знала.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624978
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.11.2015
автор: Оліл