Тихий вечір кудись заховався за грати надії,
Вирвав мрію із серця і вкинув під ноги топтати.
Вже зібрались молитись і Янголи, і всі святії.
Я одна розучилась чекати, благати, кохати.
Смішно так виглядала. Літаючи хмарами-впала.
І в болоті з багнюкою крила залишити сміла.
Я навчилась літати з дитинства. Я вміла!.. Я знала!?.
Що лиш очі заплющу...Гадала!..Летіла!Сиділа...
Що принцеса на тій горошині із казки!..Відчула
Серед сто тисяч ковдр горошину маленьку, маленьку!
А це камінь в траві, де тулилась вночі і заснула.
Та я схожа скоріше на качечку стару, кволеньку.
Та я в казці своїй все гортаю сторінки,щоб рвати,
І робити із них кораблі, що сягатимуть сьомого неба.
Я навчилася в будні сто див на хвилину чекати...
А насправді мені... Ліжко... Й ковдру, щоб вкритися треба...
А насправді мені треба скубати пір'ячко й шити
Собі ковдру якусь, щоб зігріти і душу, і тіло.
І на продаж зробити, щоб хліба і солі купити.
Щоб робота була... Щоб літати мені не кортіло...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624054
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.11.2015
автор: Відочка Вансель