Інколи здається, що ти ніби заслужив щастя, ніби воно враз повинно ввійти в тебе, осяяти тебе із середини і приголомшити. І ти очікуєш цього з егоїстичним нетерпінням, напружившись, вимагаючи його негайно і багато. Це – нещастя. Бо тоді ти виснажуєш не тільки себе, а й астральні потоки навколо, які несуть енергію щастя. З цим не жартують, бо саме так починається драма душі. І драм тих навколо безліч.
Ти пригадуєш. Світло любові й радості охоплює душу. Ти пам’ятаєш кожну мить свого щастя, ніби знову проживаєш ті хвилюючі уривки життя. Яку б емоціональну ейфорію не викликало відчуття щастя, все одно воно має матеріальні обриси, які оживають м’якими доторками долонь, запахом осінніх вогнищ, лоскотливими морськими хвилями, захопленими словами з коханих вуст, сміхом рідної людини, зблиском збуджених очей, ранковим прокиданням у сонячному промінні, присмаком вина на губах. Було відчуття повного, незайманого щастя, яке вихлюпувалося через край твого розуму, і ти танув, майже переставав існувати, розчинявся в тумані. І було відчуття щастя тимчасового, миттєвого, яке – ти знав це – нічого не змінить у твоєму житті, а лише зробить тебе трохи... світлішим. Це коли щастя складається з дрібничок, таких великих.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622490
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.11.2015
автор: Валентин Терлецький