Я не знаю і не хочу знати,
Що тоді було чи не було!
Хто носив ті квіти аж до хати
І про що гуло усе село!
Хто писав: "Наташа, я приходив..."
По снігу нетоптанім іще!
Хто і з ким дививсь, як сонце сходить!
Хто стояв під проливним дощем!
Я не пам'ятаю, де ті луки,
Де берези, схилені в журбі!
І, щоби уникнути розлуки,
Хто і що нашіптував тобі!
Бо з пори тієї, - ранок, вечір -
Верениця спалених ночей...
Пам'ятаю тільки, мерзли плечі,
Навіть влітку без твоїх очей...
Наче вмить дорогоцінне вкрали
Назавжди, за згодою сторін...
І боліло, мов пекельні рани,
Почуття, не підняте з колін...
Та якби хоч щастя! Хоч би крапля...
А то й не було ні тут, ні там...
Тільки сік з берези довго капав,
Прямо в землю, щоб ні їй, ні нам...
...Хто придумав зустрічі осінні,
Коли рани трохи затягло...
Вже вони нікому не потрібні,
Все, що мало бути, вже було...
Звичка повертатися - пропаща!
Мрії пофарбовано в пусте!
Та і я вже не вернусь нізащо,
Бо колосся надто золоте...
Вже нема коли терпіть образи
Й на чекання вже нема часу...
Роки розсипалися, мов стрази -
Не збираю, бо не донесу...
Чи були коли ті весни й квіти?..
(Вдячна долі, що таки були!)
А без квітів літечко - не літо!
(І вони тоді таки цвіли!..)
Не згрішу, коли забуду трохи,
Й не пущу минуле на поріг,
Бо не перемірюють дороги...
Може, й не було отих доріг...
- - -
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620391
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.11.2015
автор: Наташа Марос