Ти не дивишся у вікно,
добре знаєш, вже вивчив зорі.
Кава плюс цигарки - це воно.
Тонеш думкою в тім синім морі.
Над тобою просторо - світ.
Ти здаєшся безкрилим птахом.
Під тобою вогонь, теплий лід,
що пече самотою часом.
Очі вгору, у них бринить,
майорить звичне вже сузір'я.
-Часом хочеться вовком вить,
від небесного того пір'я.
Постоїш і закуриш знов,
допиваючи гущу кави.
Не гукаєш: "де та любов?".
Не спитаєш: "як її справи?".
Помовчиш і залишиш слід,
протопивши сніги босоніж.
Усміхнешся мов справжній кіт,
бо до неї в думках говориш.
***
Заглядаю в скупе вікно,
в мовчазну білосніжну раму.
І зітхаю, не вперше - знов.
-Хто збруднив цю небесну гаму?
Я питаю сама себе:
Хто покрав всі мої зорі?
Не кричатим, не зву тебе.
Я сама в цьому мертвім морі.
Сіра стеля, брудний помаранч,
і немає краплі просвіту.
Зачарована ширма, фальш!
Мені бракне справжнього світу.
Я б роздерла цю мертву глуш,
і звільнила б зоряне світло.
Щоб розлилась небесна туш,
і замовкло усе і зблідло.
Допиваю холодний чай,
піднімаючи очі в небо.
-Я прийду по зірки. Чекай.
Тільки б знати, тобі це треба?
***
Зовсім мало часу втече,
і можливо в вікно дивившись..
Поцілую тебе в плече,
зірково́ю красою вмившись.
І заб'ється серцева твердь.
Захолоне солодка кава...
Обіймеш мене ще сильніш.
-Наша зірка. Правда ж яскрава?
22 01 2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620111
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.11.2015
автор: Оліл