Чи не вперше, мене ухопило людство за горло.
Чавлять останній хрип, ніби це кінець.
Я тримав кулаки. До кістки тримаю. Гордо.
Йду босим по трасі, не прагну іти навпростець.
Несила кричати, вже певно сенси загублені.
Несу на собі, як віл, суспільне тавро.
Хочу не впасти, не втратити миру і людяність.
Терплю гнійні вигуки й зичу усім того ж.
А вони од того- лише сліпіші, настирні, розлючені.
Горланять потворним ротом: "Інакший. Ґвалт!"
Тому мої сили супротиву висохли, змучені.
Викидає мене з-за фінішу знов на старт.
Так, я залежу від блювоти думок їх. Залежу!
Знов видирає ослина упертість кадик.
Проклинають мене, нарікають навік загубленим.
Я з'їдаю свій білий прапор, ковтаю крик.
Я краще не лишу слідів, мов калюжа- висохну.
Не віддавши себе, щоб не мусив іти на уклін.
Щоб лишитись тут, щоби стати у край засудженим.
Гукнути із натовпу: "Я не належу усім!"
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618777
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 06.11.2015
автор: Оліл