Він пішов би в газету – спецкором, до школи – істориком.
Він би з хлопавки се́рця трусив серпантинами настрою.
І без кавових буднів, прокурених п’ятниць з вівторками
дні ховали би пазурі, лащились ніжно й пухнасто...
Він не крав би, не коїв би злочинів, не убивав би.
Засівав би веселками й зорями прі́сні обличчя.
На бруньки переваг в домні помислів плавив би вади,
з бідарями за вдячність обходячись тихим: «Облиште».
Втім, не шарпали спину Землі б тоді ноги жебрацькі
серед мас безкоштовних лікарень, крамниць і базарів.
Він ходив би туди, щоб не все – необхідне забрати
під здивовані ґвалти світанків і гомони зарев.
З безоплатних квартир в безоплатні автівки, трамваї
світ щоранку стрибав би за покликом серця та мрії.
На заводах, ув офісах, вишах робота тривала б,
доки б очі не брала в полон чарівна очамрілість.
Світ зірвався б тоді з ланцюга без прину́к, ієрархій
і злочинно пізнав би, як з мірою жити, в достатку.
Він сумлінно б робив свою справу, як поні й мурахи,
і динаміку війн поступово довів би до статики.
Ну а поки прокурені ранки, їством переповнені,
залишають його очевидцем бомжів та стагнацій –
всі вони, скуті слабкістю, боряться із перепонами,
що зробили для себе самі, щоб гучніше стогнати...
© Саша Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617135
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.10.2015
автор: Олександр Обрій