Частина перша.
Прокинулась десь надвечір. Навколо тиша,чутно як йде годинник. Я не люблю спати вдень,мабуть ще з дитинства. Частково через нестерпне відчуття загубленості у часі і просторі,та ще більше бажання спати. Проте все ж варто продовжувати звичний темп життя.
Не хочу!Не хочу і не буду!Краще випити кави і зібратись з думками. Останні відблиски призахідного сонця пробиваються у кімнату. В цей момент хочеться обійняти цілий світ. Відчиняєш вікно й відчуваєш як легені і все тіло наповнюються свіжим морозним повітрям. Від подиху вітру тверезішає розум і я вже чітко усвідомлюю своє положення. Кава охолола і з кожним ковтком пробуджує все тіло з середини. Які дивні відчуття. Невже це справді був сон? Так. Тільки зараз усвідомлюю наскільки він був важливий для мене.
Сни
Навіщо взагалі людині треба сни? Біологи без сумніву скажуть-для відпочинку. Поети ж прирівняють сни до подорожей у казкові країни,в інші світи,ральності. Що ж до мене,то перед вами яскравий представник поета-біолога. Я відчуваю потребу відпочинку,жаданого сну. Хочу поринути у паралельну реальність. Насолоджуватись відчуттям апатії. Прислуховуватися та чути лише тишу. Яка ж вона прекрасна. В ній немає шаленого ритму великого міста,голосів людей. Ледь-ледь вчуваються порухи стрілок годинника:"тік-так,тік-так,тік-так...". Незрівнянна насолода. Тиша-рідна сестра сну. Вже відчуваю,як змикаються очі,як свідомість переноситься в інше місце. Я опиняюсь серед лісу.
Ліс
Він зачаровує мене кожним своїм сегментом. Незбагненною таємничістю,жахливістю і разом з тим величчю,могутністю вікових дерев. Їх крони ледь-ледь пропускають сонячне проміння,і від того ліс здається ще загадковішим. Гілки настільки притискаються одна до одної,що здається,зможуть утворити парасольку і захистити від рясної зливи. Тут відчуваєш себе у безпеці.
Раптом тишу,мов грім розрізає голос зозулі:"ку-ку,ку-ку,ку-ку". Він відбивається ехом в мені. Чомусь не хочеться запитуватися в неї про тривалість життя. В цей момент в душі панує відчуття,що я проживу цілу вічність. Цікаво,чи може людина прожити так довго?Чи матиме сенс таке життя?Чи не набридне?Адже наші органи розраховані на сотні років. Але ми їх калічимо,вбиваємо у тому реальному світі,в якому живемо. Але ж я зараз не там,ні. І не повернусь. Не хочу. Цей ліс встиг стати таким теплим,таким рідним...
Раптом мої думки перервав спів пташки. Співав соловей. Десь там далеко,за лісом. Я йду на цей спів,немов метелик на світло. Ось він уже близько. В нетерпінні я починаю бігти,і покидаю затишний ліс. Сонце болюче врізається в очі. Я опиняюся в полі...
У полі
Безмежні простори його не можна охопити поглядом. Здавалося б людина,потрапивши у таке безмежжя,могла б відчувати себе комахою,маленьким гвинтиком у великій системі. Але я відчуваю як росту. Ні,не зовні,а в середині. Росту душею.
Падаю в пахучі трави,п’яніючи від їх запаху,і навіть не відчуваю нестерпної спеки. Сонячні промені проходять крізь мене,пробивають наскрізь,зігрівають з середини,наповнюючи світлом.Посеред поля росте єдиний кущ калини,мов айсберг серед безмежного океану. На ньому сидить невеличка пташка,яка дарує свої пісні всім: сонцю,небу,вітрові,травам-всьому полю.І я,завмира - ючи,слухаю цей концерт. Дивно,але я розумію всі слова і починаю підспівувати.Там,у реальному світі,мене не зрозуміли б люди. Люди!Істоти,що здавалося б мають бути близькі мені за духом. А тут розуміє малесенька пташка. І я щаслива. Щаслива,що хоч хтось в цьому світі мене розуміє. Не допитується про мої переживання,не ділиться своїми проблемами,а просто,навіть у мовчанні,вчуває крик душі. Наш концерт тривав до самої ночі,поки не прийшов час відпочити виконавцям і слухачам.
Це вперше я так спатиму просто неба,лежачи серед океану духмяних трав,що вночі пахнуть насиченіше й свіжіше. Особливо польові квіти,розкидані по полю,мов зірки по небу,та запашна м’ята.
Той, хто не споглядав зіркове небо через постійну заклопотаність, чи роботу-марно провів життя. Я ж не бажаю пройти у часі,як тінь,тому дуже уважно вдивляюсь у жовті цятки,розкидані на чорному,як смола,полотні неба.
Гроза
Погода сьогодні виявилася напрочуд гарною та ясною. За увесь день на небі з’явилося не більше трьох хмаринок,та й ті,мабуть,заблукали і випадково забрели сюди. Однак,на ранок мене пробудив доторк холодних крапель дощу до мого обличчя. Я розплющила очі і побачила ,що небо поступово затягують чорні хмари,крізь які проривається ламана лінія блискавки. Ненавиджу грозу!Дощ-це добре,він очищає тіло і розум,змиває втому,пробуджує до нового життя,заспокоює. Гроза ж тільки лякає. Вся ця неприборкана стихія лякає:шалений вітер,спалахи блискавки,що розрізають колись таке привітне та ясне небо,шалені розкоти грому,ніби звук бомб,що розриваються прямо над головою. Все це я терпіти не можу! І ось це трапилось. Гроза пробралася навіть у мій сон. Неймовірно!Схоже від самої себе не втечеш,не заховаєшся,не відкараскаєшся. Гроза-мій страх,який знайшов мене і тут.
Страхи
Що взагалі для людини є страх?В першу чергу це негативні емоції або ж можливість їх переживання. Люди завжди бояться своїх емоцій. Саме тому не можуть вчасно проявити хороші,чи контролювати злі. Який же страх є найпоширенішим в світі?Може всі бояться смерті?Але ж «жити значить померти» , це невідворотній процес. Ні, не смерті бояться люди. Найгірший страх - це страх самотності.
Уявіть на одну хвилину,що ви лишились абсолютно самі:ні людей, ні машин, ні тварин. Жодного звуку, який би нагадував про ритм життя. Гарно,так?Кожен би хотів хоч на хвилину потрапити в найпрекраснішу країну – Тишу. А тепер уявіть, що ви в цій країні не хвилину, не годину і навіть не день. Лише тижня вистачить, щоб з’явилося величезне бажання повернутися до шаленого ритму міста. І що тоді страх смерті і саме життя?Вони не потрібні, коли ти сам, коли нема з ким поговорити. Кожній людині,навіть найсильнішій у світі, треба той,у кого на плечі можна поплакати,кому можна розказати як тобі важко,як все дістало,потрібен той хто зрозуміє і підтримає. Якщо ж вам зустрінеться хтось хто буде голосніше всіх кричати,що йому нікого не треба, і самотність краще ніж симбіоз із надокучливим соціумом – знайте ця людина дуже нещасна в середині. І їй,як нікому,потрібне плече,на якому можна поплакати.
А тим часом гроза набирає обертів. Вся стихія вже розгулялася сповна, і тепер вже ніщо не нагадувало про те, що ще кілька годин тому ясні зорі привітно усміхалися польовим квітам. Шалені пориви вітру збивають з ніг і перекочують по всьому полю суху траву;блискавка всюди розрізає чорне небо, освітлюючи його;грім розколює і небо,і землю,і мене;сіра земля наскрізь промокла від холодних та важких крапель дощу. Я знаходжусь в епіцентрі цієї стихії,яку більш за все ненавиджу! І в той час, коли моє серце від шаленого ритму ударів, здавалося б, мало вискочити з грудей і почати жити окремо,через нестерпний страх, я – навпаки починаю звикати до спалахів блискавки, звуку грому та доторку холодних крапель дощу до тіла. Людина взагалі звикає до всього. До хорошого і до поганого. От помістіть кого-небудь в незвичне середовище і побачите, що він звикне. Пристосується і розтвориться в нових умовах. Так завжди буває. Людина звикає до чогось поганого і неприємного, чи хорошого і зручного, і просто не звертає на це все уваги.
Проте,все має свій початок та кінець,а тому гроза закінчилася. Стих вітер, перестав дощ, хмари розійшлися і мені знову посміхнулося сонце та ясне блакитне небо. Від крапель води на траві все навколо блищить,немов у чарівній казці, а після дощова свіжість наповнює легені приємним повітрям.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617125
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.10.2015
автор: Вікторія Іщук