Оця приречена краса
на тлі осінньої блакиті –
дощем умитий, вітром битий,
каштан дочасно воскреса.
Зчорніле втомлене гілля,
не спочиваючи від літа,
враз почало бруньками мліти,
вже й зелен-листячком стріля.
Виблискують на крилах віт
ліхтарики ясні, пригожі.
Зачудувались перехожі
на запізнілий диво-квіт.
Пастельно-білі пелюстки.
Цвіте каштан – весни ряснота.
Довкіл – жовтнева позолота,
ген – помаранчеві хустки.
Навкруг розкаркались граки,
розшелестілися дерева:
"Чи варто квітнути даремно?"
А він ось бачите який!
Судились нелегкі літа.
Була й минула вже засуха,
тепер цвітіння Всесвіт слуха!
Ні, не востаннє розквіта!
Замилувались небеса –
начарували роси-сльози.
Якби не вдарили морози…
О, ця приречена краса:
каштан дочасно воскреса!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612828
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.10.2015
автор: Олександр ПЕЧОРА