Взявши в зашморг владного контролю,
до стіни припнула купу кволих душ
ржа турбот,
надмірної любові,
із котро́ю
старці все життя воюють, змолоду.
Зазирни в обличчя катувальниці.
Не лякайся рідних і знайомих рис.
Так...
Не завжди ріка життя –
суцільний
перекат овацій.
Часом, бистрина підхопить –
сильна, гонориста.
Хибні почуття, пастеризовані
хитро опановують заблуканих.
Вираз благочинності приймає пастор ззовні –
хижаки ж ховаються за лу́ками.
Попід себе душі підминає тиск
тих, «що знають краще», «вже досвідчених»,
що рецепт виписують:
«Як жити, щоб не маятись.»
Спробуй – не послухай мамцю й вітчима!
«Щастя треба – як і ліки – дозами.
Строго, із дотриманням пропорції.»
Ризикуєш бути вмить зачавлений бульдозером
за непослух.
Глянь – роки проповз чиї?
Досвід чий, мов айсберг, в пам’ять врізався?
Всі під Богом ходимо ж – божани ми!
На подушці хмар, Творця посунувши, вгорі засядь:
глянь, де ти, а де твій рай з бажаннями.
В зашморзі всевладного контролю,
річка долі – тухле водосховище.
Заглушає тиск порад,
мов скрегіт оркестровий,
почуття.
Відлунням вслід
в серця́, як вовк,
доходить
щем.
© Саша Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612652
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 11.10.2015
автор: Олександр Обрій