Ніхто, не збезчестивши, не зачепивши нікого,
відтак, і не глянувши, не посміхнувся нікому.
З малого бешкетного мрійника
так і не виріс великий Нікола.
Ніхто не дізнався, що десь мироточать ікони.
Між іншим, немає й ікон – як і тих богомольців,
що з їх мовчазного веління іконам кровити.
Немає людей – а відтак і думок, і емоцій.
Немає жебрацтва, пророків, месій та провидців.
Творець не жбурляє планети з могутньої пращі,
бо вакуум – неук, – ба навіть, не грав на кларнеті.
А отже, і Сонця не треба. А може...
А може, воно і на краще?
Немає планет – з ними й воєн нема міжпланетних.
Ніхто не спитає ні в кого: «А як перенести
беззубе, беззоряне шамкання вбогих ночей?»
В каміні не плавив на олово
жменьку солдатиків
спритний Ернесто
з великої, дещо зухвалої, літери «Че».
Ніхто і нічого нікому ніколи не винен.
Де взятися серед похмурих пустель боржникам?
Зіяють пустими екранами й шпальтами
свіжі, безликі новини.
Бляшанка не бавиться руслом ріки –
бо ж ріка...
Її не існує. І мишею сумнів прокрався:
чи часом Творець не зневірився в силі думок? –
Десь нидіє в ліжку,
невироблений
і у собі невпевнений, красень,
підставивши вістрю апатії маківку,
наче покірний Дамокл.
А й справді – слухняними робляться ризики шансів,
задушені страхом, як люд повоєнних варшав.
І світ спорожнів... Та чи є в тому задум –
ховатися зрадником в шанці?
Мовчанка. На аркуші лиш проступає,
мов привид цибатий,
скелет
вірша.
© Саша Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611389
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 05.10.2015
автор: Олександр Обрій