Раніше описаний холод наздогнав мене, як тільки я вийшов з квартири. Ліля! Раніше я відчував це при безпосередньому дотику. Тепер я чув це на відстані кількох кілометрів. Я не міг помилятись. Не міг, як би я не хотів. Ніколи ще не помилявся. Дістав телефон. Подзвонив їй.
- Так? – підняла слухавку.
Холод здавив мені горянку. Я почав зникати зі свого тіла. Зараз я над містом. Я не так добре знав Івано-Франківськ, але я й без того знав, куди мене несе.
- Алло! – її голос повернув мене назад.
В такі моменти я особливо сильно ненавидів свої здібності. Цей момент безсилля. Мене могли б обікрасти, чи й того гірше за цей момент, а я б навіть не відчув.
- Просто подзвонив запитати, що ти робиш – я намагався говорити весело.
Це тяжко виходило. Мене з середини з’їдав холод. Очі раз-у-раз переставали бачити все о навколо. Ноги винесли мене з під’їзду і понесли прямо на проїжджу частину.
- А що таке? – стривожилась вона – щось сталось?
- Та просто все відмінилось…
Я вже заліз в найближче таксі, прошепотів адресу і дав водію п’ятдесятку з заявою «без здачі». Водій, молодий хлопець в спортивному костюмі, спочатку підозріло глянув на мене (він прийняв це за високо мірність), але потім зрозумів, що я мчусь до дівчини і з розумінням всміхнувся. Старенький чорний мерседес зірвався з місця.
- Я не знаю – сказала Ліля – я вже вирішила посидіти сьогодні вдома. Ти якийсь непостійний, Макс…
От на тобі. Жіноча образа. Хотілось загорлати: дурепо, ти зараз вмреш! Але як би сильно моє терпіння не тріскало по швах, я знав, що це лише ускладнить ситуацію. Захотілось просто залишити її, але я не міг. Раз вже взявся, то давай до кінця.
Мерс мчався по франківських дорогах, навмисне оминаючи центральну вулицю. Так швидше.
- Вибач – я намагався сказати якомога м’якше – просто так сталось. Ти ж не зайнята сьогодні…
Звісно ж вона почала перечислювати, що робитиме, і який класний вона знайшла серіал. Мені треба було всього лише повисіти з нею на зв’язку, допоки я не доїду.
- Почекай, в мене вмирає телефон – сказала Ліля – я через кілька хвилин передзвоню…
Гудки почулись раніше, ніж я встиг бодай рота розкрити… Короткі такі, а тоді припинились. Ненавиджу гудки…
Блять! – заволав я на все таксі – *лять, б*ять, бл*ть! Водій співчутливо глянув на мене.
- Це баби, брат – сказав він.
- Точно – погодився я.
Перевів подих. Ненавиджу, коли все йде не по плану. Я боявся спізнитись. Боявся приїхати і застати Жанну в сльозах над тілом Лілі. Боявся побачити лікарів та міліціонерів, що безсило б розводили руками…
На її вулиці було пусто.
- Почекати тебе? – запитав той.
- Ні, не варто – я потис йому руку і виліз – давай, шеф, щасливо.
Мерседес поїхав геть. Я помчав до Лілі. З кожним кроком, холод посилювався. Зір перестав розбирати кольори. Моя свідомість раз у раз виривалась з мого тіла. Цього разу я не міг її контролювати. Раніше вистачало одного разу це пережити. Раніше це тривало всього секунду. Зараз я не знав, скільки це триватиме. Я противився своїм видінням. Ноги несли мене по сходах. Ліля жила на другому поверсі. Я перестрибував сходинки. Холод посилювався. Скоро це станеться. Це таке наче відчуття, коли ти сильно не встигаєш в туалет. І ти чуєш, ось-ось все станеться. Ти кожною клітиною відчуваєш, як безповоротно наближається той момент. Так і я. Якби смерть мала б фізичний вигляд, я б зараз вперто наздоганяв би її на сходах.
Двері були дерев’яні і відчинялись назовні. Це ж треба. Я з всієї сили почав гупати по них. Ліля відкрила, як тільки зрозуміла, що то я.
- Якого чорта? – гнівно сказала вона дивлячись на мене.
Я знав, як виглядаю. Спітнілий, захеканий, з розширеними зіницями. Вона то не знала, що має статись.
- Треба поговорити…
Я хотів схопити її за руку і витягнути з квартири, але вона відійшла всередину. Я зайшов слідом.
- Я тебе боюсь, Макс – вона схрестила руки на грудях – ти якийсь дивний…
Позаду неї з’явилась Жанна з тріумфом на лиці: я ж казала, він в тебе маніяк. Жіноча солідарність прийшлась якраз вчасно.
- Покинь нашу квартиру – настояла Жанна – або я викликаю міліцію.
- Краще пожарників – прошепотів я.
Ліля здивовано глянула на мене. Вона почула, може навіть ще щось запитала, але я вже не чув. Знову холод проникає мені в легені, я піднімаюсь геть, я пливу в повітрі прямо над цим місцем, де ми зараз. На кухні щось негаразд з газопроводом. План квартири такий, що кімната і кухня йдуть паралельно. Їх перегороджує лише невелика стіна без дверей. В маленькому коридорі в тебе є вибір: туалет, кухня, чи кімната. Вони дві стояли в проході.
Так от, на кухні щось вибухає. Я не знаю що саме. Не знаю, чи навіть в цій квартирі. Але щось вибухає. Вибухає настільки сильно, що не витримує стіна. Вона просякла сирістю ось вже як 30 років і вона не витримує. Вона валиться прямо на Лілю і Жанну. Шпалери на кухні вже палахкотять вогнем. Пожарні приїдуть запізно…
- Ти мене взагалі слухаєш? – розгнівано сказала Жанна.
Я знаю – це станеться через кілька секунд. Вибору немає. Все наче втратило свій час. Я чув, як власне серце виривається з грудей. Швидко забігаю в кімнату, хапаю Лілю за плечі і силоміць тягну за собою. Вона щось кричить, пручається. Позаду на нас нависає Жанна. Я чую як вона вискакує на мене, дряпає мені обличчя. Інстинкти взяли гору і я б’ю її ліктем в лице. Я не бачу, як вона ловиться за лице і падає назад. Я виштовхую Лілю за двері і кидаюсь з нею за стіну. Вона встигає заховатись, коли в кухні роздається сильний звук. Я не встиг. Ударна хвиля застала мене в проході. Я кинувся геть, але було запізно. Мене знесло і вперіщило в стіну у темному вузькому коридорі. В голові запаморочилось. З вух потекло щось тепле. Я звалився на дерев’яний ящик в котрому мешканці тримають мішки з картоплею. Бетон прийняв мене зовсім не радісно…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610706
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 01.10.2015
автор: Тост