Отець Михайло завжди любив сидіти на лавочці і милуватись церквою. Єдиний плюс, робота знаходилась недалеко від церкви. Довелось пожертвувати обідом.
Я не вітався, просто мовчки сів поряд. Стояла жара. Це літо. В Україні, вона все таке. Дощ, спека, злива, град, нормальна погода, холодно, знов спека. І це все за один день. Метеорологи в себе мабуть сивіють з такою роботою.
- Двоє – тихо сказав отець Михайло – серце.
- Мало – я переборов бажання дістати сигарету і закурити.
- Ще двоє розбилось в аваріях. За лісом знайшли пошматований труп дівчини, але це сталось раніше. Все, що тебе цікавить це просто двоє, що загинули від раптового серцевого нападу.
Я бачив осуд в його очах. Знаю, моя вина. Родина покійних мабуть шокована (це якщо, ще не враховувати горе та інші негативні емоції). Вони дивуються, як це могло статись. Чому?
- Відомо де вони жили? – запитав його – і де померли?
- Адрес десь записаний – сказав той – для чого тобі це?
- Смерть діє по своїх правилах – я не хотів пояснювати, але все ж довелось – Марко завжди визначав силу прокляття маючи карту і знаючи точне місце.
- Ти йдеш проти Божої волі – голос отця Михайла знайшов в собі сталеві нотки.
- Ми говоримо про різні речі – я не був в гуморі для ввічливості.
- Правда? – сарказм так і лився з його голосу – я й забув, що ти знаєш краще. Краще за Бога. А це повернеться…
- Як? – я не стримував насмішки – в пекло потраплю? Назвете мені щось гірше за це?
Він промовчав. Я знаю, він хотів мені допомогти, хотів як можна краще. Так було би легше. Він бажав мені добра…
Але це було лише в його думках. В моїй голові такого не водилось. Якась сила тепер гнала мене вперед. Занадто довго я намагався не робити нічого. І мені не ставало легше. Знаю, можна було б сказати це йому, щоб зникла хоча б частина його несхвалення. Але я не вмів ділитись такими речами. Мені й зараз тяжко. Я розумію, це необхідно, тому ділюсь.
- Мені потрібно зняти мітку – сказав я – а щоб зробити це мені потрібне те, що ви знаєте. Хочете приректи на смерть невинну душу?
- Замість неї будуть помирати інші…
- Звідки ви знаєте, що це «вона»?
- Я знаю тебе краще, ніж ти сам себе – всміхнувся отець Михайло – це твоя слабкість.
- Ви про що зараз? – я не розумів.
- В тебе слабкість до жінок на яких висить прокляття. До молодих відьом, гадалок, ворожок. Все це так і затягує тебе.
Я промовчав. Сильно захотілось курити.
- А ти хочеш, щоб я тобі допомагав – продовжував той – втягуєш мене в свої ігри…
- Зате ви не проти, щоб в свої ігри вас втягував Марк – презирливо відповів я – я знаю, що він тут. Я знаю, що це ви розповіли йому про моє перебування в місті. Навіщо?
- Ти віриш в своє, я вірю в своє – почав він.
Ні, я не дам тобі переконатись в своїй правоті. Дістав ти мене! Всі мене дістали! Кожний вірить, що знає, як краще. Наталка, ти, мій брат. Той товстун думав так само. Я вам не *лядський інструмент і не ї*уча повія, котру можна юзати в своє задоволення.
- Ви лізете в те, про що не маєте уявлення.
Отець Михайло побагровів.
- Я?! Марко керується вищими цілями. Ним не керують емоції, як тобою. Він вище плотських утіх. Він вірить, що зможе допомогти…
- Ви просто підтримуєте його ігри в Бога – я спокійно перебив його – ви не знаєте, що робите. Ви не маєте ні найменшого поняття, кому ви допомагаєте…
- Чому ж тоді я маю допомагати тобі, а не йому. Він, на відміну від тебе, не керується одним місцем…
- Керується. Просто в нас мотивація в різних місцях.
Він розізлився не на жарт. На щастя в цей момент подзвонив мій телефон. Я одразу ж встав і відійшов від священика. Не варто йому чути мої розмови. Він провів мене зневажливим поглядом і поспішив в храм.
- Алло – я підняв слухавку – що в тебе, Едик.
- Ти, *лять, жартуєш так?! – заволав він – думаєш це смішно?
- Що ти верзеш? – гаркнув я.
Перехожі здивовано глянули на мене. Я не реагував на їхні погляди.
- Поясни нормально – просичав в телефон.
- Якого *уя ти не сказав мені, що я маю шукати мертву дівчину? Ти знаєш, що це для мене?
- Я вчора з нею говорив – тихо сказав я – ти нічого не знайшов?
- В тому то й справа, що знайшов… Раби стали агресивні. В мене наче полтергейсти завелись пів ночі розкидали все по квартирі.
- Може не варто було називати полонених духів рабами?
- Ти ще, *лять, мене повчи. Знав би на що підписуюсь.
- Вгамувати їх можеш? – запитав я.
- Хіба з твоєю допомогою. Ти єдиний, кого я бачив, хто зможе допомогти…
- Є ще мій брат – не стримався я.
Марко і Едик ненавиділи одне одного. Вони вважали себе абсолютно різними. Можливо так і було, якщо брати манери і зовнішній вигляд. Але методи і цілі були схожі. Обоє хотіли могутності. Обоє хотіли керувати.
- Смішно – холодно сказав Едик – ти веселун, Максе. А тобі буде весело, якщо я пошлю демонів по відьму? Чи по твою подружку?
- Це пусті погрози – мені захотілось вирвати йому кадик, але приборкав свій гнів – ти не можеш нічого зробити. А коли я прийду, краще тобі вже знати, як позбутись прокляття, що ти його навів.
Едик вилаявся. В його хаті був шум. Щось гучно впало. Звідусюди доносилась лайка.
- Ти там не сам? – запитав я.
- Звісно що ні – сказав той – там кілька моїх. Думаєш, якщо духи нічого не можуть тобі зробити, то тобі не варто мене боятись?
- Думаю, що ні – я глянув на годинник – треба було йти на роботу – Я буду ввечері. Своїх ідіотів краще вижени. А то вони ж не знають, що робити, коли в проклятому домі лютують духи.
Я теж, чесно кажучи не знаю. В мене немає здібностей до цього. Знаю, хтось може не погодитись, мовляв, якщо захотіти… Я не готовий просто хотіти топтатись на рівному місці наступних десять років. В мене просто немає скільки часу. Люди можуть почати помирати в будь-який момент.
- Ти потрібний мені зараз. ЗАРАЗ!
- Хатіко чекав, і ти почекаєш…
Його лайка обірвалась, коли я кинув слухавку. В мене ще справи. Потрібно буде проконсультуватись з Наталією, щодо Едика. Вона його не переварювала, але боялась переходити йому дорогу. Яким би ганд*ном я його не вважав, але по міркам цього відьомського кодла він був дуже могутнім. І якщо вже щось сталось з ним…
Чого все має бути так складно? Я повернувся до церкви. Отець Михайло чекав мене на сходах. В очах аж горіло несхвалення, але що він міг зробити. Він мовчки простягнув мені листок з блокнота. Там були адреси, та місця де померли жертви. Я не знав де це, я не так добре знав Івано-Франківськ. Але є така річ, як карта. Задати потрібні адреси і можна багато чого визначити.
- Ви знаєте де мій брат? – запитав його.
Отець Михайло мовчав. Хотілось схопити старого за барки і витрясти з нього все. Погана ідея, сили в нього хоч відбавляй, будуть нові травми.
- Це більше ніж наш маленький конфлікт – я дивився в його втікаючи від мого погляду очі – скоро має статись щось серйозне, раз Марко тут. Це більше ніж моє бажання врятувати ту дівчину.
Він знову промовчав. Що ж, ну і чорт з тобою. Я повернувся і пішов геть. Мені більше не було чого сказати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=610300
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.09.2015
автор: Тост