Ліля тепер жила в одній з старих квартир на бамі. Будинки тут були подібні одне на одного, старі, п’ятиповерхові, з темними коридорами. Збудовані з колишніх гуртожитків, вони нагадували клоновані текстури в комп’ютерних іграх. На щастя переселятись їй було недалеко, всього через два будинки.
Вона з подружкою чекали мене на вулиці. Ліля була одягнена в сині джинси, та чорну футболку з надписом ACDC. Плюс один до карми, подумки оцінив я. Але моя радість пішла на спад: шість дорожніх сумок і коробка з під мікрохвильової пічки. Я вийшов з таксі і поволі направився до них. Ліля помахала мені рукою.
- Боже, що з тобою сталось? – вона обережно обійняла мене, підозрюючи, що лице постраждало найменше – ми ж всього півдня не бачились…
- Нічого – я пригорнув її до себе.
Холод, клятий холод, трупна сирість. А з вигляду гаряча штучка – пронеслось в моїй голові. Я знаю, вона може померти в будь-який момент, а я придумую жарти. Знаю-знаю, горіти мені в пеклі. Та жарти жартами, а я ніяк не міг побачити коли це станеться. Мітка набирала сили.
- Ти точно здужаєш нам допомогти? – втрутилася подружка.
Темноволоса, з целюлітом на ляжках в синіх шортиках, з третім розміром грудей стрибаючих в чорній майці, та всіма признаками явного недой*бу на лиці. В жінок це є. Вони можуть не погоджуватись, але по них це видно. Ще гірше ніж по нас. Підкреслена холодність, начебто впевненість, часті знущання з чоловіків, спрямовані зазвичай на нашу силу. Це може зустрічатись по одному, в меншій чи в більшій мірі. В цієї стерви ці ознаки аж перли з всіх отворів.
Ніколи не любив таких як вона. Нетрахана баба гірше фашиста, як казав мій шеф про свою секретарку.
- Це Жанна – представила її Ліля.
- Макс – ввічливо посміхнувся їй.
- Приємно – посмішка пробилась через її суворе лице.
Небо погрозливо загриміло. Дощ перестав, але ненадовго.
- Показуйте, що найтяжче і ходімо – я вирішив не тратити час.
- Точно здужаєш? – не стрималась Жанна – а то чоловіки…
- Просто показуй, що нести – перебила її Ліля.
Жанна злостиво глянула на неї, але промовчала. Мовчки вказала пальцем що нести. Так мене на грузили, однією сумкою на спину, однією на шию, дві в руки. Ліля взяла інші дві, а Жанна, що напоказ зневажала чоловічу стать несла мікрохвильову. Вона йшла попереду постійно підганяючи нас. Я просяк потом, сумки давили і тиснули мене, але я сам би себе прокляв, якби дозволив би хоч рот розкрити. Дати Жанні повід для кепкування? Дзуськи.
- Так що з тобою сталось? – спитала Ліля – в тебе синяки, поріз і засоси на шиї.
- Перепив в пабі – пояснив я.
І замовк. Як-не-як, це частично правда. Щось мені підказувало, що ще раз поцілувати Лілю в мене не вийде. Карина перестаралась, але я не жалів.
Небо знову загриміло.
- Зараз впаде дощ – тихо прошепотіла Ліля.
Я погодився. Йти було важко, але я не здавався. З життям в нас виробляється стержень. Він твердий, він харчується нашою силою волі, нашою злістю, агресією. І він тримає нас, не дає зламатись. Не дозволяє показатись слабкими. Я швидше би впав без сил, ніж дозволив би собі хоча б слово сказати, що мені тяжко. Тільки не перед ними. Ліля теж не жалілась, хоч їй було тяжко. А от Жанна не затикалась. Вона охкала, ахкала, взивала ім’я Господа, чим бісила Лілю. Мене ж просто бісив її голос.
- Чому ти не попросила свого хлопця, щоб допоміг нам? – запитав я
- А тобі що тяжко? – огризнулась вона.
- В чотирьох було б веселіше – я видавив з себе посмішку – ти б спихнула на нього свій тягар.
Жанна закрокувала швидше. Ми вже майже прийшли.
- Он той під’їзд – показала Жанна і пришвидшила крок.
- В неї немає хлопця – прошепотіла Ліля – вже давно.
- Я знаю.
- Для неї це болюча тема…
- І це знаю.
- Звідки? – вона здивовано глянула на мене.
- Видно неозброєним оком.
Ліля промовчала. Кілька секунд вона здивовано дивилась на мене. Я вдав, що не помічаю.
- Ти злий, Макс.
Ми зупинились за кілька метрів від під’їзду. Я глянув на неї.
- Ти теж зла – відповів їй – тобі ж було весело бачити, як вона швидко крокувала в під’їзд в марних надіях приховати свою лють.
- Невже це по мені так видно? – засміялась Ліля
- Навіть не уявляєш…
Не знаю, може ми б довго ще простояли б от так, на пустій вулиці. Ми б дивились одне на одного, сміялись, говорили б. Але тут раптово грянула злива.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609824
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.09.2015
автор: Тост