Вік за віком вистрибує з рук,
як сполоханий жайвір.
Пролітають епохи, мов зграї сліпих глухарів.
Ось – людину під руки ведуть.
Ось – її наряджають.
Ось – заможні пани, жебраки, шинкарі, лихварі.
Приміряючи ролі, шалений і збуджений натовп
штовханину годує новими й новими людьми.
Глядачів і акторів неважко, однак, розпізнати:
хто в болоті – той блазень;
король – той хто душу відмив.
Прогорнеш за століттям століття, мов учень – підручник.
Від тотожностей, згодом, нудьга до печінок доїсть.
У повторах зніматися – звично, комфортно і зручно.
А протест – це багнюка, в якій скам’янів дадаїст.
Хай кружляють сценарії драм заколисаним світом,
очманілим від злості й дешевого бирла проблем.
Благочестя – єдиний, вцілілий, безпристрасний свідок,
як старий монастир проганяв молодого Рабле.
Не спинити безумний, розгнузданий лет каруселі,
доки танець по колу триває під марш дежавю.
Хоч думки не на місці – епо́сі нових переселень
передують дивізи: «Дійду, досягну, доживу!»
Дужі плечі Сізіфа обтяжує шквал контрибуцій.
Поряд з мудрістю, впертість незрячого – вбогий протез.
Годі боязко всесвіт вивчати, як з вікон прибульці.
Чуєш? – В клітці душа,
непочута ніким,
перетворюється
на протест...
© Саша Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609518
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 26.09.2015
автор: Олександр Обрій