Подзвонив телефон. Номер невідомий. Зазвичай я ніколи не піднімаю слухавки. Та ну його наху* – вирішив я.
- Так – приклав телефон до вуха.
- Салют – почув жіночий голос – я чула ти в Франківську зараз…
- Хто це?
- Карина – сердито пробурчав голос – не впізнав?
- Ні – всміхнувся я – вибач.
- Буває. Особливо з тобою. Я проїздом тут – заговорила вона – ти зараз з кимось?
- Ні.
- Можна залишитись в тебе на кілька днів?
- Так.
- Кажи адрес, я приїду – радісно промовила вона.
Я сказав адресу. Виглядав я не самим кращим чином, але Карину я завжди радий бачити. В нас з нею довга історія. Інколи мені це здається безумством, але тоді я дивлюсь на те, що оточує мене і розумію, що це все в рамках норми.
Дощ все не припинявся. Від моєї зачіски не залишилось нічого. Окуляри були пошкрябані. Костюм нагадував обноски. Мені було начхати. Я просто шкутильгав і курив. Курив і шкутильгав.
Злості не було. Нічого не було. Я відчув себе наче чашка, що переповнилась рідиною. А тепер стінки тріснули, рідина вийшла.
Мене не обходило те бидло, що навішало мені. Не перший раз. Це лише спочатку образливо. Об самооцінку та гордість наче ноги витерли. А потім звикаєш. Побили? Той що? Сьогодні ти, завтра тебе. Такий вже світ.
Я всміхнувся сам собі. Ти п’яний, змучений, побитий, куриш і мокнеш під дощем, а думки все ж про вічні теми філософів. Ти просто псих.
Я? – перепитав сам себе. Я не один такий. Світ скотився з розуму, ще в день створення. Бог створив психопатів. Люди просто хворі збоченці помішані на власному ла*ні та на власних фетишах. Але якби він був інакшим, я б тут просто не прижився…
Сів на край тротуару від болі в боці. З голови вже стікали струмки, але я не переймався цим. Дістав ще сигарету. Дим різав легені скальпелем, але смак тютюну виграв битву за моє здоров’я.
Не встиг я докурити, як переді мною зупинилась машина. Старенька копійка. За кермом був усміхнений старий. Роки проробили в його голові лисину, але його це не тривожило. Зморшкувате лице розтягнулось в усмішці.
- Сідай, підвезу – він потягнувся і відчинив мені двері – чого будеш мокнути.
Я погодився. І то правда.
- Сергій Іванович – простягнув мені руку.
- Макс – потис її.
Знову холод. Не такий сильний, як в Лілі чи того лисого, але явна ознака мітки. Я придивився уважніше…
- Це хто тебе так?
- Знав би…
- Що ви молодь вже не поділили між собою? – запитав він.
- Різні точки зору – без особливого бажання відповів я.
- Дикі ви, молоді – дід завів машину і поїхав – і дурні.
- І то правда.
Я сказав йому де живу і він згодився відвезти.
- Я теж таким був – говорив він – а потім з’явилась сім’я.
- І як?
- Я женився молодим – сказав він – і ніколи не пожалів. У нас з жінкою нікого не було одне крім одного. А тепер я вже чекаю правнуків.
- Вітаю – всміхнувся я.
Щиро. Від душі. Сам від себе не чекав. Мені подобався цей старий. Він доживав своє життя, але його це аніскільки не зламало. Оце сильна людина. Я навіть позаздрив його незламності.
- Дякую. Знаєш – Сергій Іванович глянув на мене – справжніми чоловіками стають, коли з’являється сім’я. До цього ви просто хлопчики. Відповідальність робить з тебе справжнього чоловіка.
- Відповідальність може з’являтись раніше сім’ї – сказав я.
- Теж вірно – погодився він – але хіба така відповідальність приносить щастя?
- Ні. Мабуть ні.
Він посміхнувся. В нього була щира усмішка. Знаєте, про людину можна судити по тому, як вона всміхається. Саме тоді ти й побачиш скільки в ній ла*на. В ньому ла*на не було. Він справжній, не якась фальшивка. Він прожив щасливе життя…
Яке от-от обірветься. Я побачив його смерть в ліжку. Не звернув уваги спочатку. Холод мав би пройти в машині. А зараз все, як завжди, ознаки на лице. Він ловиться за серце, але безсилий зробити бодай щось. Болі немає, старий просто розуміє, що серце ось-ось зупиниться. Він помре у вісні, нездатний зробити бодай щось. Все станеться миттєво. Легка смерть.
Але я не хочу, щоб він помирав. Нехай хто-небудь інший, але не він. Тільки не сьогодні, не коли я можу що-небудь зробити. Баланс? Та до біса той баланс. Це просто несправедливо. Чому він?
На мить закралась думка, що це тому що не помер я. Ні, це нісенітниці.
- Як ваше здоров’я, до речі? – запитав я.
Якщо я хочу відтягнути момент, мені потрібно знати деталі. Скоріше всього це таки серце. Хоча те, що він зловився за нього в моїх видіннях ще нічого не означає. Треба знати напевне. А якщо я знатиму причину, я зможу йому допомогти. Я не знав поки як, але свято вірив, що зможу.
- Та нормально все – сказав він – дякую, що спитав. Але старість своє дає. Сили вже не ті.
- Виглядаєте, ще нормально.
- Дякую. Просто здоровий спосіб життя. Давно не п’ю, не палю. Зарядку роблю кожний ранок. Жінка заставляє – він засміявся – інколи каже, що я їй набрид. Але я то знаю, вона мене любить…
Він не брехав. Або правда, або свято вірив в свої слова. Або і те і те. Чому саме він?
Скоріше всього серце. Це такий закон підлості. В тих хто в старості веде здоровий спосіб життя, це трапляється. В алкоголіків швидше за все відмовить печінка, або замерзнуть зимою. Але проблеми з серцем їм не страшні. Ідіотизм? Згодний, але як вже є…
Сумніваєтесь? Може ви теж знаєте, когось, хто не пив, не курив, займався спортом, але помер, бо зупинилось серце. А ви знаєте.
- Але – він заговорив тихіше – чую, недовго мені залишилось. Стара з косою прийде по мене.
- В вас два дні – сказав йому.
Зазвичай я не говорю цього, без попереднього інструктажу. Або не говорю зовсім. Це треба подати легко, поступово. Наче в продажах – клієнт має дійти до думки, що це йому самому треба. А я вмів колись продавати свої здібності. Життя всякому навчить.
Я чекав, що він мені не повірить, але помилився.
- Бачиш стару з косою поруч? – запитав він.
- Не зовсім – я вирішив скористатись його довірою – ви помрете в ночі. Серце.
- Хороша смерть – всміхнувся він.
- Я можу допомогти вам її уникнути – я швидко продовжив – мені потрібний листок і ручка…
Виписати йому, що потрібно прийняти і все. Навіть куплю сам в аптеці. Головне прийняти потрібні препарати, щоб серце не підкачало в непідходящий момент і все…
- В мене немає чим відплатити...
- Не треба цього – перебив його – допоможу просто так…
- Навіщо?
- Тому що ви хороша людина – в мене заблистіли очі.
Як так? Ні, так не можна. Я ж можу йому допомогти. Чому ж він відмовляється?
- Навіщо мені уникати смерті? – дід глянув мені в очі – вона ж повернеться рано чи пізно.
- Хіба вам не хочеться ще пожити?
На це ведуться всі. Життя особливо прекрасне перед смертю. Але дід мене обеззброїв.
- Я вже своє прожив. Я ні про що не жалію. В мене є все, що потрібно. Але пора і честь знати…
Я був без слів. Я очікував, що він хоча б лукавитиме, але де там. Мій мозок просто не сприймав щойно почуте. Він не вважав мене параноїком, чи психом. Він говорив чесно. Ні єдиної явної ознаки сумніву, чи брехні. Я шукав, але не знаходив ніяких аргументів. Може зараз я б щось придумав, але тоді я просто не знав, що сказати.
- Ти молодий ще – пояснив дід – ти не зрозумієш, допоки не будеш в моїх роках. Мені немає про що жаліти. Я вже своє віджив, мій час пройшов. А два дні мені вистачить на те, щоб побути з сім’єю. Цього достатньо.
Машина зупинилась. Я без слів відкрив двері. Дощ все лив. Загриміло.
- Дякую – глухим голосом сказав йому.
- Макс – окликнув мене Сергій Іванович.
Я повернувся до нього. На його лиці не було й тіні страху. Просто неймовірно.
- Ти головне роби те, що задумав і не жалій. І не варто жаліти, що не допоміг мені. Я старий вже. Рятуй молодих, вам ще жити.
- Мені було приємно спілкуватись з вами – сказав я.
- Точно два дні?
- В кращому випадку три, але так то два.
- То й то добре. В смерті немає нічого страшного. Два рази вона точно не повториться. Ну бувай.
Я закрив двері і провів машину поглядом. Дощ мені навіть не докучав. Краще б мене таки зарізали ножем. Тоді я б не спостерігав за результатом власного безсилля. Чому помирають такі як він? Глянув на небо. Може отець Михайло правий і Бог дійсно забирає кращих?
На плече лягла чиясь рука. Я не обертався, знав, що це Карина.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609348
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.09.2015
автор: Тост