Закопую труп
негативного способу мислення,
ховаю у вогкому ґрунті хиткої минувшини.
Волоссям веселих вістей
заростає
старечої слабкості лисина.
Зійшла шкаралупа з думок та емоцій нелущених!
Порепалися перепони,
принишкла пересічність,
розтанула перед обличчям свободи думок.
Просіяла страх і непевність
любов моя
в решеті.
Забулькав казан.
З димарів сірих звивин
пробив сиву стежку димок,
щоб обухом істини бити, гамселити в дзвони.
Будити сомнамбул, полохати ніч та сичів.
Тягнути убогих за межі –
не ті,
що нібито – межі дозволеного,
а ті,
де з шаблонності лімфа уяви сочить.
Крізь пальці на землю просипались
крихти крупи сатир. –
Гвоздики рум’янцем припали чимдуж до кісток
злиденного мислення,
щоб переможно
їх сутність як слід покопирсати,
пірнувши у їх океан,
як прудкий батискаф
Жака-Іва Кусто.
© Саша Обрій.[s][/s]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609198
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 25.09.2015
автор: Олександр Обрій