В кімнаті невеликій у кутку
На гнутім стільчику з різьбою
Лежить баян трирядний на боку,
Давно лежить. Лиш між собою
Неначе клавіші шепочуть, та
Відбл́иском перламутру сяє
Оздоблення на ньому. Все чека
Що візьме хтось його й заграє.
Та ні! Хазяїн вже давно пішов
На Схід, де небо рвуть заграви.
Баян лишив, щоб повернутись, й знов
Назло всім ворогам зіграти.
Пішов, і як пропав. Не шле уклін.
Спливає час. Його немає.
Буває скрипнуть двері. Це не він.
І сумно знов баян зітхає.
І згадує, як дзвінко навесні,
«Марічку» під баян співали,
І в вальсі київськім, у чарівнім,
Дівчата з хлопцями кружляли.
Як теплий вечір тихо догорав,
Ніч синя зорями всміхалась.
І до маестро, що все грав і грав,
Дівчи́на ніжно пригорталась.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609172
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.09.2015
автор: Володимир Бабієнко