Всередині думка тріпоче,
немов там
кружляють круки в карколомному оберті.
Крячуть круки,
та натомість німота
блудних боліт
із птахів ліпить роботів.
Сохнуть болота, людьми розсипаються.
Натовпи гнати в мовчання – мистецтво.
Навіть якщо запірнеш в роси пальцями –
тут же охрестять дивацьким естетом.
Хоч ніби юрба й не мовчить:
белькотінням
подразнює тишу і сипле патяканням. –
Зерням порожнім сини захотіли
всіяти ниви думок: ось подяка вам!
Марно! Не зійде прамудрість із висівок.
Гірко ридаючи перед оравою,
небо над степом із докором ви́сіло
й розпачем погляду натовп дірявило.
В хмари, як в сіно, що штрикають рожнами,
гучно впивалися ратища блискавок.
Зерна ж, які ще були не порожніми,
в небо тягнулися, зрошені бризками.
Думи росли, проростали у вічність і
переплавлялися у моноліти.
І марив новий Леонардо Да Вінчі
майбутнім із посмішкою
Мони Лізи.
Оракули Знань вели Братство Незрячих,
крутили з круками в шаленому оберті
і сліпоту їх топили у мряці,
як тільки «ніщо»
закрадалося змієм
в покірні думки і нутро братів...
© Саша Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607788
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 19.09.2015
автор: Олександр Обрій