Так безмежна осінь тиха
Поступається зимі,
Нібито якомусь лиху,
Тільки не самій мені.
Я лиш вдячна тихій весні,
Що без серденька свого
Волю втілила небесну, —
Слухать голосу твого.
Літо теплим сонцем гріло,
Завдаваючи жалю,
А кохання в серці зріло —
Ось я вже тебе люблю.
Злі вітри, тяжкі, холодні
Врізнобіч нас рознесли.
Я і ти тепер самотні...
Ніби вчора поруч шли!
Ніжнеє травневе світло
Нас звело докупи знов,
І тепер лише помітно,
Що володарка — любов!
Та чомусь темнющі хмари,
Сірі зимнії дощі, —
Ми же разом бути мали! —
Розігнали нас мерщій.
Стукаю крізь льоду стіну,
Збивши руки всі до крові.
Може, просто я загину
Ось від цього зла — любові.
А що далі? Так не можна
Без коханого свого.
Мені лиш хвилину б кожну
Чути голосу твого...
7.01.2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606832
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.09.2015
автор: Ірина Морська