Тримаю олівець в руках
І думаю, про що писати.
Одні і ті ж рядки в думках,
Що часто хочеться сказати.
Я тихо йшла і знала все,
Вважала, що вчиняю вірно,
Та серцю розум мій покірний,
І зрозуміла — це не те...
Ступила у провалля крок,
І зникла, миттю розколовшись.
Це був, напевно, мій урок,
Що вчити треба було довше.
Та ні. Втекла. І ця помилка
Коштує мені немало.
Було солодко. Нині — гірко.
І мені лиш гірше стало.
Тепер жалкую я, розбившись,
Але я мала все це знать,
Що буде для мене лиш гірше,
Не варто знову повертать.
Іти вперед, нехай і мертва,
Повзти, але потроху так,
Як сонце вранці сходить вгору,
Мабуть, я досі ще простак.
Але я доберусь вершини,
Нехай не швидко, та хоч як,
І вилізу: ліса, малини...
Усе знов бачитиму я.
Назад я, звісно, не вернуся,
Бо знову навпіл розіб'юсь.
Залишать сили. Не зберуся,
І чорної води нап'юсь.
Тепер я не ступлю той крок,
Не зникну, миттю розколовшись,
Та знов прийду на той урок,
Який довчити треба трошки.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=605954
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.09.2015
автор: Ірина Морська