Живе самотність у мені ,отруюючи повністю душу,хоч я її не обирала-це вона обрала мене.Це вона розростила своє чіпке коріння-метастази в попелі мого минулого,це вона живиться,мов сонцем і вологою,подихом мого сьогодення,це вона пустила міцні зелені паростки в моє майбутнє.
Я люблю її Величність Самоту й тому плекаю цю зелень паростків бережно й дбайливо,мов матір,що ніжно пестить своє рожеве немовля,цілуючи його личко й малесенькі долоні з крихітними пальчиками.
Я люблю ці хвилини спокою,що так рідко випадають у житті,але переживши втому,знову кидаюсьв вир життя,який поглинаємене повністю холодною водою швидкоплинної ріки часу,ілюзорної і ніким не скореної.І знову втома-важка,невичерпна.
Шукаю полегкість від стогону й болю,втікаю в самотність,мов побитий пес в свою буду,зализуючи кров і рани,воліючи жити,сподіваючись на краще,дивлячись на світ крізь рожеві окуляри.Але знаходжу світ до щему в серці чорнобілим,а не різнобарвним,як здавалося в дитинстві.Це розумієш з роками.
Втікаю в самотність.П"ю її,як п"є жебрак,знесилений спрагою,тримаючи в тремтячих руках піднесений кухоль з водою.
Насолоджуюся самотою й тим,що належу сама собі.О,цей дивний смак самоти! В ньому гіркота осіннього полину й медовий присмак серпневих вечорів,в ньому подих весняного туману,густого,молочно-білого,в нім цвіт вишневого пелюстя,запах волошкового поля.Він вбирає в себе все,що оточувало нас з тобою,він висмоктує всю повністю душу.
Самота- воля.Я -вільна.Вільна від твого кохання й липкого павутиння своїх почуттів,що обліпило повністю все серце.Вільна від самотніх ночей,які тягнулися,мов зима,нескінченно довго,вільна від своїх обіцянок. Я не належу тобі,ти не належиш мені,ніщо нас не єднає.НІ- ЩО й НІ-ЧО-ГО.
Не чекаю листів ,не реагую болісно на телефонні дзвінки.Не рахую місяці й дні,години,хвилини до бажаної зустрічі.В минулому поїздки в аєропорт,куди летіла,мов на крилах,молячи ,Бога,щоб нічого не трапилося з твоїм літаком,потім дякувала Господу,коли ти стояв поруч на землі.Я горнулася до твоїх грудей і хотіла,щоб тя мить тривала вічно.Ти цілував моє волосся,а я світилася щастям,мов сонце,здатне всіх обігріти водночас.
Твоя фотографія не стоїть в серванді на видному місці,дороге фото сховане між стосами книжок.Воно на диво ще ціле й не розшматоване на сотню клаптів.
Я вільна від почуттів,які називають коханням,які так потрібні кожній жінці.Та жінкою вже не почуваюся.Я- безстатева сутність.
Важка депресія накочується два рази на місяць,стискуючи світ до розмірів маленької кімнати.Розколюється реальність на друзки під важкими колесами долі,ізолюючи потік всідомості хаосом і безладдям думок.В такі часи я себе ненавиджу,марно жукаючи віхід з чорного тунелю.Раніше здавалося,що задихаючись від втоми,я повністю вмирала,падаючи крізь сон,крізь небо,простір і час в розкриту безодню.Падала пораненою птахою в холодний морок чорного моря.Прірва замикала наді мною свої тісні обійми,..я не існувала.Мене не було,як не було стону й крику,якого ти ніколи не чув і не почуєш,бо я навчилася тихо плакати.Беззучно...Ти спав,рівномірно посапуючи носом,я змучена безсонням,захлиналася солоними сльозами від нестерпної думки,що тебе не буде поруч вже через декілька днів.
Полегкість наступала крок за кроком,хвилина за хвилиною.В пріві з мороку та болю з"являлися світлі плями.Лещата зимового холоду відпускали тіло й думки,я поступово перетворювалася з безпорадного цуценяти в саму себе.
Згадую,як ти розривався між науковими конференціями,з"їздами,викладацькою роботою,між сім"єю ,дітьми та мною.Я не просила від життя більшого ніж воно моно було в змозі мені дати.Радість межувалася з болем від того,що ти не належав мені й соромом,що відбирала тебе в інших.А ти поспішав жити,ти кудись постійно запізнювався,навіть їв поспіхом,наче боявся,що в тебе хтось відніме тарілку чи улюблену чашку з чудернацьким єгипетським візерунком.Я за тобою не встигала й відчувала,що тебе це дратує:я не хапала зірок з неба,марнуючи час на малювання нікому не потрібних картин,написанням віршів,які ти відмовлявся слухати.Тобі з математичним складом розуму,все емоційне здавалося дитячим і смішним.Я існувала повільно.Моє життя не світилося всіми барвами веселки й не било фонтаном з міріадів крапель.Ти сміявся з того,що я навіть би не виграла равликові перегони.Тебе влаштовувало моє існування сірої миші в глухій провінції.Навіщо ти зі мною так? Ти справжнє чудовисько.та я ні за чим не жалкую.Ти пролетів кометою в моєму небі.
Інколи я молюся,щоб доля зберегла тебе від обіймів самоти.Нехай в твоєму житті панує щастя,любов,а Бог збереже від лиха помилок.За мене не хвилюйся.Я вижила після твого мовчання й зникнення з моїх горизонтів.
Повторюю твої слова" У нас нема спільного майбутнього",але в нас є спільне минуле,яке мене хвилює з кожним роком все менше й менше.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603966
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.09.2015
автор: nitka6