А час іде. І час минає,
Летить і сипле свій пісок.
А він живе, і він не знає,
Як тіло ріже до кісток.
І як забути цюю зраду?
Прощать як людям отаке?
Воно твою же душу краде,
А ти ще й віддаєш себе.
Примарна ніч. І дивотиша.
В надії марно все забуть.
Аби свої думки полишить,
Непотріб у сувій згорнуть.
Хай вкривається він пилом,
Пліснявою зароста.
Не прикриюся я тилом, —
Знову у душі пуста!
...Пустеля тиш і прохолода,
Темнюще небо до зірок.
Наступний вірш. Молитва. Ода.
А час свій сипле той пісок.
Надія є. Вона ще тліє,
І вічно гріє, не згаса.
Тож краще взяти іншу мрію:
Нехай збувається краса!
Бо час іде, і час минає,
Летить невпинно до зірок.
А він живе, і він не знає,
Що вже не ріже до кісток.
22.04.14
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603112
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 30.08.2015
автор: Ірина Морська