У дзвін оркестровий
синхронних клаксонів
ранкового транспорту
нагло вплелися
розпатланий лемент і поспіх ще сонних
міщан, що їх спокій, мов старець, полисів.
Жінки – невгамовані диктори вулиць, ба, рупори площ і вокзалів трибуни.
І місто – гучний, невгаваючий вулик –
мов мед,
у стільник перехожих трамбує.
І в цій метушні мерехтливих метеликів,
в темній марноті
втрачається сутність і
вічність втрачає людину як велета...
Людинокомахи
снують в сірих сутінках.
© Саша Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602431
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.08.2015
автор: Олександр Обрій