Ніщо тебе тут більше не тримає.
Проблеми – злі, горбаті терикони,
що втрапили в солодкі нетрі марень.
І як не запевняй, не переконуй –
кричать,
дітьми під ноги лізуть вперто.
Мовляв: «Не відпускай нас, татку любий!»
Ніхто з них не второпав ще, не впетрав –
з таких могли би вирости Колумби!
Та нащо щось «втирати» посіпакам? –
Круки втечуть з відкритих навстіж вікон.
А там – лишень добряче посапати
колючі будяки...
Як мужній вікінг,
відтяти словоблудні їх верхівки –
і вдарить в очі прозою прозріння
яскраве сонце мудрості.
Вертіти
звелить проблеми –
дзвін монет розмінних.
Сон скресне – березнева темна крига
(мед летаргій – як засіб вмерти марно).
І ось вона, інтрига всім інтригам:
ніщо
тебе,
насправді,
не
тримає!
© Саша Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599804
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.08.2015
автор: Олександр Обрій