Море на берег обвалиться
тонами битого скла.
Тріском відколотих скель
викинеться на пісок.
Піснею грому простелиться.
Кожне слівце, кожен склад
суші вкладе у вуста –
тільки б їх спів не посо́х!
Бриз обдуває турботливо
юну тремку наготу.
Ніжно, мов іскорку, що
оберігав Прометей.
«Море, картинки минулого
спраглим очам наготуй!» –
Море кивне і сліди
босих сердець
промете.
Ляжуть на тло зморшок берега
сиві, патлаті віки.
Хвилі – майстри ремесла –
з мушель складуть вітражі.
Фрески епох дрібно, бризками
виведе вітер в'юнкий.
Справжні художники вод
пензлі взяли – вірте ж їм!
Дихає, грає, хлюпочеться!
Море – живий організм.
Наче життя – все дає.
І відбирає не менш...
Море – старий патефон.
Ми – платівки.
Та наші пісні ще не програні.
Тиша застигла.
І кров’ю налилося
море кричущих знамен!
© Саша Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599565
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.08.2015
автор: Олександр Обрій