Від боліт Мічигану до прірви смарагдових прерій,
крізь південні широти і східні довготи землі
я несу на вустах твій сонний, важкий епітелій,
як ризи Христові несуть колонади святих.
І тихо, безгучно нам в ноги тече залізниця,
повітря вагою молекул в легені залазить свинцем;
вже сонце на овиді мріє, а нам все не спиться
від втоми, від віршів, від тихих розмов із Творцем.
І горнеться потяг до пліч, мовби птах приручений,
інертно й манірно муркоче із серцем в такт.
Та що би не сталось: між ріками, горами й кручами
ми знайдемо місце своє - цятку із мап.
[дорогій мандрівній супутниці]
12.8.15р,
потяг №100.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599542
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.08.2015
автор: Лань.