І звідки та незграбна, черства грубість?
Скриплять в душі незмащені деталі.
Мастило делікатності просочується в груди
неквапом і повільніше дедалі...
Сокирна прямота рубає ніжність,
мов ліс, що прорідився до основи.
І хоч у нетрях тих стає ясніше,
та мре тепло
і холод вітру
гілля їсть соснове.
Крокую навпростець по буреломах.
Топчу тіла повалених дерев.
Не гаю часу. Палить гай
квапливість,
мов пекучий пломінь,
кору завзято пазурем дере.
Скінчився праліс. Виглянуло поле.
В кишені ціль. Але заради чого!?
Рвучись вперед, я нищив пущу
з ніжності й любові,
хоча й на день раніше все ж дочовгав.
Спішив. Та прямоти сліпа сокира,
бува, не знає міри, сіє біль.
Обабіч пустки – бір маленький.
Гостру, мов сатиру,
я пустку хворобливу
залатав ним
у собі.
© Саша Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597968
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 05.08.2015
автор: Олександр Обрій