Довкола – простір, повний граблезвалищ.
Спочинку просять граблі-вчителі.
О, скільки дурість душу грабувала.
По дрова в парк тягнула чи то в ліс.
І стільки їх, буває, наламаєш,
що знов кидаєш якорі табу.
Пронизливо, як чайки над лиманом,
кричать в мені Просперо і Тибул:
«Не лізь, не йди, шукай шляхи обходу.
Даремне – кидай, не твоє – лишай».
Думки хотіли б виструнчити в хорду
скуйовджені тіла – та їсть лишай
кусючої, невиправної ліні!
Зневіра змієм глипає з дзеркал.
Зубилом праці креслю
на правиці
стоси ліній.
І волю – в руки, мов ПЗРК!
© Саша Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597486
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 03.08.2015
автор: Олександр Обрій