Люблю 6-годинні поїздки на автобусі з Києва додому, в рідний Южноукраїнськ, що на Миколаївщині.
З вікна на мене дивляться жовті обличчя полів, залиті сонячним світлом. Немов блюдця з гарячим чаєм, що повільно холонуть з заходом сонця, напуваючи своїм паруючим теплом спрагле небо. Довгі соковито-зелені лісосмуги дбайливо оперізують поля приємною для ока, пухнастою тасьмою.
Широкий автобан "Київ-Одеса", рясно оздоблений дорожніми знаками, хизується розпеченим за день, засмаглим гладеньким тілом, грайливо виблискує надвечірніми привітними променями. Вікно автобуса приємно сліпить очі веселими "зайчиками".
В навушниках лунають мелодійні, романтичні і ніжно замріяні Cranberries, чи прониклива та душевна Торба-на-Кручі.
За вікном хутко проносяться сотні кілометрів, тисячі краєвидів, десятки річок і міст, безмежні лани, привітні чепурненькі ліси.
Таке враження, що мій погляд може обхопити всі ці мальовничі землі, як вдячна дитина шию матері. І міцно стиснувши в обіймах, ніколи не відпускати. Але ця приємна ілюзія не вічна і швидко минає за якихось 6 годин. Проте я знаю, що дуже скоро настане чергова зустріч мого погляду з усіма іпостасями краю невимовної краси та розмаїтих ландшафтів.
Це нагадує мені зустріч зі старим добрим другом, якого вже не бачив років сто, а то й цілу вічність. Коли кожного разу, використовуючи цю швидкоплинну нагоду, ви прагнете розказати один одному якнайбільше про себе, про своє життя, поділитися щасливими моментами, які встигли відбутися у ньому за довгі місяці чи роки нестерпної розлуки. І кожного разу здається, що наступна — триватиме вічно.
Отак і мої рідні степи, лісостепи, мої барвисті краї вкотре зачаровують мене витонченістю смаків Творця, що, немов найталановитіший художник, створює щоразу нові і нові полотна на цій землі. Але примудряється при цьому жодного разу не повторюватися, зберігаючи якісь до болю знайомі мазки, штрихи, що викликають трепет у серці, ностальгічні спогади, забивають подих. Немов перед найбільшим щастям, яке людина колись відчула в житті...
Отак кожного разу, коли їду з Києва додому і лише одне холодне скло автобуса відділяє мене від барвистої розлогості та привабливої ошатності рідного краю, хочеться вщипнути себе, аби перевірити, чи дійсно ця казка - не солодкий сон? Чи дійсно все це відбувається зараз зі мною насправді?..
© Саша Обрій.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596348
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.07.2015
автор: Олександр Обрій