Ви зачепили болісну струну,
І я відтак відчув свою провину,
Що не зумів дороги перетнуть
Всім бідам, що засіли Україну.
Що розплодилась зграя яничар
Без совісті, без пам’яті, без хати,
Яка за шубу з барського плеча
В ясир вітчизну прагне запродати.
За те, що знов освоїла Олімп
Безсмертна змичка чолових і крезів,
І, як віки, на батьківській землі
Від того правлять і безчестя, й безум.
Що падають серця із висоти
Без віри, без страховки й парашута…
А стрілка циферблата поміж тим
Метається між «бути чи не бути».
Що цей хаос я досі не спинив
Зусиллями пера свого малого,
І разом з вами, людоньки, посмів
Своїх чуттів не покарати строго.
Пробач, читальнику, за мій наїв –
Вже сумніви стискають, як лещата.
Вважав, що звабу квітів, солов’їв
Бажається ще дужче захищати.
Що ніжність мужнє серце зігріва,
Як зцілюють його листи дитячі.
Ти, Музо, мабуть дійсно не права,
Що не зуміла думати інакше.
Але…лишаймось на своїй нозі –
Жахів і крові і без нас хватає,
Бо наша доля – крізь замети зим
Повести душу кожного до раю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595438
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 23.07.2015
автор: stawitscky