У великому місті найбільш відчуваєш самотність,
що сичить і шепоче із тріщин усіх і шпарин,
і розгублено всім перехожим заглядує в очі,
ніби загнаний звір зі своєї тюрми-нори.
Поглинає велике місто свідомість. Сутність.
Ти зникаєш. Ти щезла. Немає тебе і все.
Ти пірнаєш у вакуум. На́вколо ли́ше пустка,
що стискає на шиї туге золоте кільце.
Задихаюся в ньому. Беззвучно хапаю повітря,
що розжареним маслом легені заповнює вщент.
Не шкодує нікого байдуже розпечене місто
із холодним, столиким, завжди незнайомим лицем.
Не люблю його світло. Його безкінечний гамір.
Що воно не втихає, вирує навіть вночі.
Знаю, рідним і затишним, ніби обійми, не стане
й не заснути мені на кремезнім його плечі.
І тому я завжди повертаю собі додому.
У маленьке містечко, сповите в вишневий цвіт.
Лише тут, ніби одяг, скидаю одвічну втому,
з головою пірнаю у спогадів ніжний світ.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592584
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 09.07.2015
автор: Meggi