Як живеш, колиско мого роду?
Чом вмираєш, зраджене село?
Ярмаркують генетичним кодом
В кого коду зроду не було.
На роздоллі неокраїх луків
Де стада мирилися корів
В’януть трави, згірклі від розпуки –
Їх беруть за горло чагарі.
Безнадійно дивляться хатини
На руїни ферм і сподівань…
А з ефіру ненастанно лине:
«Україна ще жива!..» Жива?
Чомусь вам не віриться, панове,
Корені вмирають у душі.
Як же пісня збудеться у слові,
Як воно неправдою грішить?
Чолові ґешефтом дружно марять –
Що ж надалі приректи на злом?
І останній бастіон – гектари –
Заважає згендлювать село.
Бо земля – безсмертя запорука,
Це і герб, і прапор, і печать.
І народу в’ярмлені онуки
Їм цього ніколи не простять.
Може не очікувать галери
І завчасно внуків пожаліть,
Вставити христопродавцям пера
Й побажати радісно – летіть?!
І вернути до кормила зодчих
І надії запалить свічу?
Вірити село в Месію хоче,
А його не видно і не чуть…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591867
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 05.07.2015
автор: stawitscky