Крендебль була тиха, добра і уважна, ось тільки була у неї одна особливість. Крендебль не розмовляла з людьми. Через це у неї було багато проблем. Наприклад, у школі: вчителька щось питає у Крендебль, а вона мовчить. Мовчить, не тому що не знає, а тому що не хоче говорити. Крендебль навіть з батьками не розмовляла, та й перше слово вони від неї не почули. Вони взагалі думали, що вона німа, водили її до лікарів. Всі лікарі як один стверджували, що дівчинка абсолютно здорова. Звичайно здорова, просто з людьми не розмовляє. А розмовляла Крендебль з квітками. Свій квітник, Крендебль створювала з п’яти років, коли вперше побачила, як саджають квіти. До цього Крендебль розмовляла з квітами в парку, у школі, біля дороги, на клумбах біля магазину. Всюди, де вона їх бачила. Вперше мати почула голос Крендебль, коли дівчинці було чотири роки. Вони йшли по засніженній вулиці, повертаючись з новорічної вистави. Крендебль, як завжди мовчала, а мати все щось розповідала якійсь дівчині по телефону. І ось, Крендебль побачила квітку, вона лежала на снігу, обв’язана красивою золотистою стрічкою. Напевно, цю квітку комусь подарували, а цей хтось її не прийняв. Квітка була червона, така червона, наче пофарбована, прямо, як в Країні Чудес. Крендебль ще не бачила настільки прекрасної квітки. Це була троянда. Крендебль підбігла до квітки й стала говорити з нею, стала жаліти її. Вона взяла квітку собі і всю дорогу розмовляла з трояндою. Мати не знала, радіти їй чи дивуватися.
Крендебль навчилася саджати квіти і майже кожну неділю вона саджала на задньому дворі нову квітку. Вона вирощувала собі друзів. Кожен вечір Крендебль розповідала своїм квітам про все, що з нею відбувається. Про те, що тато кричить на маму, а мама на тата; про те, що Готфрід розбив футбольним м'ячем вікно, а сказав, що це зробила Еліза; про те, як вона мріє стати квіткою. Вона задавала квітам безліч питань і вони відповідали їй. Крендебль часто плакала в своєму квітнику, тільки там, вона ставала собою.
Йшли роки, Крендебль дорослішала. Коли їй виповнилося шістнадцять, вона знайшла дивну квітку в своєму дворі. Вона була яскраво-блакитна і дуже гарна, але здавалося, що її не врятувати.[i] «Напевно, минула злива занадто сильно її пошкодила, але де ж була ця квітка раніше?»[/i] - Крендебль ходила по цьому маршруту стільки разів і не бачила її. - [i]«Вона нібито щойно тут з’явилася!» [/i]
- Допоможи мені, Крендебль, - почула дівчина тихий шепіт квітки.
- Що я можу зробити для тебе? - запитала Крендебль, вудчуваючи, що вона зобов’язана врятувати квітку.
- Посади мене в своєму квітнику, приходь до мене, будь поруч, Крендебль, - відізвалася квітка.
Крендебль відчувала, як шалено б’ється сердце. Ця квітка не була схожа на інших. Вона випромінювала якесь знайоме, майже людське тепло.
Крендебль посадила квітку в своєму квітнику і кожен день поливала її, кожен день говорила з нею, їй не хотілося навіть на секунду залишати її. [i]«Що ж в ній такого?»[/i] - думала вона.
- Крендебль, - почала якось квітка. - Чому ти не розмовляєш з людьми?
- Вони не цвітуть, вони не вміють цвісти, - відповідала Крендебль.
- В них цвіте душа, треба вміти це бачити, - сказала квітка, а Крендебль заплакала.
- Я хочу стати квіткою, - шепотіла дівчина крізь сльози.
- Ні. Ти хочеш цього, тому що в тебе немає такої людини, через яку, ти би хотіла бути людиною, - все мовила квітка.
- Не вмію, - солоні краплини падали на землю, на листя квітки. - Не вмію бути людиною.
Крендебль закрила обличчя руками й гірко заплакала. Вона раптом зрозуміла, що весь час ховалася від людей, тому що не вміє бути людиною.
Сльози Крендебль були настільки щирими, що розвіяли чари квітки. Так, квітка була не проста, а зачарована.
[i]Жив колись хлопець, був він високий і гарний, розумний та багатий, добрий та чесний. Він всім подобався, а найбільше подобались його блакитні-блакитні очі, в них немов плескався океан. Люди дізналися, що в очах, схована душа його чиста й світла, і що з душою такою, можна щастя Земне пізнати. Люди стали влаштовувати змови, планувати напади, щоб забрати у хлопця його очі. Але мати його була чарівниця і перетворила хлопця в квітку, яскраво-блакитну і дуже гарну квітку. І сказала вона тоді:
- Зняти закляття зможуть лише щирі сльози людини, яка усвідомить і яку ти покохаєш. Але якщо ти розчару’єшся в пошуках такої людини, то зів’янеш.
Довго хлопець не розумів, про що каже його мати, але проживши чимале життя, побачивши різних людей, він зрозумів і вже почав розчаровуватися, він не міг знайти когось такого, хто б міг усвідомити і кого б він покохав. Поки не знайшов Крендебль.
У двір Крендебль його підкинув якийсь хлопчисько, знаючи, що дівчина зможе вилікувати квітку. Хлопчисько не приніс його Крендебль, як це зазвичай роблять нормальні люди. Хлопчик знав, що Крендебль не буде з ним говорити, тому зробив все саме так.
Крендебль доглядала за квіткою довгих п’ять місяців, і за цей час, хлопець зумів закохатися в дівчину. Він чекав, коли вона прийде зі своєю маленькою лієчкою й почне поливати його і кожну квітку в своєму квітнику, кажучи їм приємні слова. Квіти розпускалися на очах. [/i]
І ось зараз Крендебль усвідомила. Її щирі сльози розвіяли чари і квітка в мить перетворилася на хлопця. На хлопця з блакитними-блакитними очима, в котрих плещеться океан. Хлопець обійняв Крендебль.
- Не плач, Крендебль, я став першою людиною, з якою ти заговорила. Бачиш, і люди вміють цвісти, - сказав хлопець.
Крендебль витерла сльози, обернулася і обійняла хлопця у відповідь. Вони сиділи так довго, він щось розповідав їй, вона щось говорила йому. І їм було добре, тому що їх душі цвітуть.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591485
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.07.2015
автор: Анна Вітерець