Хто ми? Для чого ми? Мабуть, це два одвічних питання, які тривожать… Хоча, чому я, власне, маю за когось вирішувати, що його тривожить… Те, що тривожить мене не зовсім повинно, а, швидше і зовсім не повинно тривожити когось… Отож, хто я і навіщо я живу? Навіщо чи для чого? Для мене взагалі – то немає різниці, а як для когось є, то… То ви відкрили не ту сторінку.
Якщо серед моїх потенційних читачів зараз присутні релігійні фанатики, адепти якихось релігійних братств та сестринств, то рекомендував би їм теж перегорнути сторіночку пошвидше, оскільки прочитане може викликати таку хвилю обурення зазіханням на традиційні ( і не зовсім) цінності, що Свята інквізиція нервово палитиме десь в тіні Собору Святого Петра… Мені, звичайно, ті хвилі, що буря в склянці води. А переймаюся я чисто з альтруїстичних позицій. Щоб хвилювальники не заробили собі інфаркти та інсульти. Сидітимуть тоді в підгузках із перекошеними обличчями, а по підборіддю стікатиме цівка слини( можливо, навіть отруйної). Бридке видовище. Воно вам потрібно, люди? Отож, краще, сплюнувши три рази через ліве плече (мені в обличчя небажано, але, якщо вже так не терпиться, то чого…) та проказавши екзорсичну формулу: « Свят! Свят! Свят! Ізиді нечестивець Посполитий», ідіть замолювати вже здійснені та ще не скоєні гріхи…Не забудьте ті, що знаходяться на стадії планування і попередньої змови… До речі, адептам сестринства розтерзаних сердець милостиво дозволяю залишитися, якщо погодяться, звичайно…
Отож… Хто я? І навіщо живу? Якщо читачі, які відповіді на ці запитання вбачають у чомусь на кшталт: залишити слід, залишити пам’ять, яка житиме у віках, передавати… наступним поколінням…на все воля Божа… et cetera (от я розумний, правда?) Так от, якщо такі читачі до цього часу ще не перервали читання, то кажу – маєте ще один шанс.
А я ж запитання, стосовно себе, сформулював би по іншому – чому я так пишу?
Вважати своє існування лише проявом чиєїсь волі чи неволі, навіть Божої – це, погодьтеся…ну, якщо вам не подобається слово «тупо», вживане мною зазвичай у таких випадках, то примітивно. Для освічених і думаючих людей( а моя аудиторія, я сподіваюсь, саме така) – мегапримітивно. Ми ж не в Середньовіччі…Хоча, дехто і тоді сумнівався…
Моя поява в цьому світі була, можливо, прозаїчною для нього, світу, та досить неприємною для мене. Перебуваючи у затишній благодаті всесвіту материної утроби, я і мріяти не міг про кращу долю. Ось це, мабуть і є, друзі, справжній рай. Коли всі потреби і бажання задовольняються в автоматичному порядку…Благодать перервав трубний глас божий.
- Хай буде світло!
І з’явилося світло. Яскраве світло, яке неприємно подразнювало мозок. Можливо ще з тих незапам’ятних часів у мене відраза до яскравого світла. Я не вампір і сонце не перетворить мене на купку попелу. Я люблю палюче сонце. Я просто не люблю яскравого світла. Не лише сонячного. При стовідсотковому зорі.
Мабуть, на запитання, для чого живу, я так і не знайду відповідь. Принаймні,- поки що. Хоча шукаю. У своїй творчості ( чи псевдотворчості ) також. Для продовження роду, відбруньковування, так би мовити? Ну-у-у, друзі. В цьому плані ми нічим не кращі амеби. Якщо вам не подобаються амеби, то нехай буде інфузорія туфелька. Суть від цього не міняється…
Мені часто дорікають безбожництвом ( якось, що єретиком чи схизматиком не називають), запитують, чи вірю я. Звичайно вірю. Всі у щось вірять. Хтось у наявність Бога, хтось у його відсутність. Віра залишається вірою. Лише знаки ставлять, хто які захоче… Не вірити в Бога ще не означає поклонятися дияволу… І , взагалі, а є воно? Добро і Зло? Хто критерії встановив? Гріх…Благочестя… Добрими чи злими, грішниками чи праведниками ми стаємо лише в очах оточуючих . Вважайте мене ким захочете: безбожником, циніком, жорстоким монстром…добрим, співчутливим…божевільним генієм, чи, просто, божевільним, чи просто…( промовчу через вроджену скромність) … Не має значення, бо об’єктивно я лише той, хто я є…
Я вище про творчість чи псевдотворчість згадував… Є в мене одна річ… «Крила» називається (це така погано прихована реклама). Там про одного чувака ( він був не проти, коли до нього так зверталися). В нього було нещасливе кохання, він хотів крил і йому дали крила…Правда, ті крила вбили його…
Мене запитували, чому такий фінал? Чому не «гепі енд»? Не для ефектності друзі, зовсім ні… Просто в житті немає на кожному кроці «гепі ендів». Життя – це низка розчарувань. Більших чи менших. Менші ми інколи називаємо удачею… Цікаве запитання було, чому герой ненормативно висловлюється. Ну, по перше, його так боліло…Справді… Коли вам ламатиме зсередини ребра, рватиме легені, то ви добиратимете висловів? Та і, взагалі. Якби людина, яка звична до звертання «чуваче», починає розмовляти мовою Лесі та Франка… Це смішно. Твір став би мертвонародженою дитиною. А мені викидні не потрібні.
Питають, чому крила чорні він вибрав? А він не вибирав. Йому дали.Він не просив саме чорних. В творі пояснюється, чому не можна білих… Їх нам не дадуть! Бо нас вигнали з Раю! За що вигнали? Нумо-нумо??? Правильно….За заборонений плід. Який плід? Пра-а-а-авильно… плід пізнання. А знаєте, що ми пізнали? Що ми не амеби! Що ми «за образом і подібністю»! Що ми маємо право на Небо! І на крила… От через те нас і викинули на цей смітник…А згодом…Згодом майже всі забули, хто ми… Вони існують «по волі…». Раби… Одиниці ще пам’ятають. І вони прагнуть крил. А крила…крила пропонують ті, кого так само викинули…Тільки ще далі, ніж нас… Правда, крил у них не відібрали. От вони і дають нам. Яку мету переслідують при цьому – не так важливо… Вони пропонують нам КРИЛА.
Чому все ж таки герой помер? Бо чудеса бувають, але від них стає боляче… Дуже - Дуже - Дуже боляче… І не всі той біль можуть витримати. А колір? Немає кольору, друзі. Він такий, яким ми хочемо його бачити.
Упереджуючи ще одне потенційне запитання. Чи є в мене крила і якого вони кольору? А ви як думаєте????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584195
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.05.2015
автор: посполитий