Чи, може знає хто, що таке кохання?
Тому що вже давно мучить це питання?
І визначень не має, таких, що всім доступні,
А тільки набір слів… словами що підступні.
Чи є коханням те, що бачу його очі?
В тролейбусі, в метро… бачу і дні і ночі.
І ніби всюди він ходить за спиною,
Можливо просто все це - моя параноя?
Мабуть я просто захворіла ненароком,
Схожу до лікаря і буде це мені уроком.
Але в якомусь стані дивному перебуваю
Щось дивне і чудне все тіло відчуває.
Якось на нього воно дивно реагує:
Як тільки бачу я його, воно немов мандрує.
І слухатись мене уже не хоче,
Як тільки бачу я його бездонні очі.
А що робити з тим, що відчуваю подих?
Немов би знов з’явивсь мені на подив.
І знову за спиною щось мені шепоче,
Неначе з глузду звести остаточно хоче.
А всі слова я просто забуваю,
В такому стані іноді перебуваю.
А найстрашніше – його дотик відчуваю,
І знову прірва… все на світі забуваю.
Схожу до лікаря, куплю пігулку
Повітрям буду дихати, гуляючи провулком…
І все це неодмінно пройде саме собою,
І знову буду жити в злагоді з собою.
Приходжу я до лікаря … чемно так спілкується,
А потім посміхається: « « Хвороба» не лікується!»
Не можна лікувати її медикаментами,
Її не виявляють жодні реагенти.
А врятуватись можна лише його обіймами,
Руками чоловічими й очами вже любимими,
Гарячими долонями і вже знайомим дотиком,
Розмовами вечірніми, його глибоким подихом.
- «Хвороба» каже він, - «має вже визнання»,
В народі називається ніжно так – «КОХАННЯ».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582235
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.05.2015
автор: Франко Наталія