***

Два  пагорби  звелись  за  виднокрай
І  на  собі  тримають  кволе  небо.
А  ти  ростеш.  Як  біль  росте  від  тебе
Прозора  сутінь.  Тінь  досвітніх  зграй
Повільно  плине.  І  навкруг  мовчання

Вбирає  в  себе  простір,  як  у  тьму
Ліси  древлянські,  що  дрімають  рано.
Озветься  раптом  у  досвітнім  храмі
Півсонний  звір…  У  пущу  цю  німу
Іде  людина  з  луком  і  саквами.

Ясніє  зір.  І  в  стовбурах  дерев
Світліють  предків  незникомі  лики,
Бо  спогади  про  ратну  смерть  велику
Шепоче  гілля  вільге  і  старе,
Щоби  у  цім  пустищі  залишитись.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581774
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.05.2015
автор: Василенко Вадим