Сонце тягне петлею на захід
Синього неба прозорі маршрути,
Те, що ніколи не схочеш згадати,
Ніколи не зможеш й забути.
Тільки холодного крою лікті,
І жінка твоя як оця залізниця,
Трохи оголена місяцем літнім
З опущеним вниз обличчям.
Стільки світла і стільки туману,
Стільки сталі і стільки любові,
Глибить, рутить чорнильна пам’ять
Білі груди твої паперові.
І поки цілить, і поки губить,
Наче клапан можливість втрати
Те, що навіки хотілось забути,
Щоб продовжувати пам'ятати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580761
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.05.2015
автор: Мирослав Гончарук_Хомин