Швидким табуном
через ниви людських облич
пронеслася
ввічливість,
залишивши борозни
в кутиках тисяч очей,
в міріадах вуст.
Обличчя покорчилися
і застигли
в гримасах жінок, в чоловічих
і
удячні їм лиця
у відповідь
живописали всю радість їх
ря-до-ву.
Улеслива ввічливість
вабить
нехитрі серця
зроду-віку, з давності.
Слабких підкоряє собою
холодний і всміхнений
лице-
мір.
Всі звикли, одначе,
не розпізнавати
у цьому сухої данності:
просякла наскрізно лукавством
усмішка,
кругом поросла ялицями.
Увічливість
кожного
міцно трима на гачку,
як старого коропа.
Приємна, струнка інтонація тіло обвила –
підступна змія.
Довіра без меж,
як наживлена нитка,
таким зловживанням розпорота...
Хоча в протилежному – як це не дивно –
не переконати вже
нас ніяк.
Не переконати нас в тому,
що щирість в очах –
не в підробній усмішці.
З очей виливається втома
і вогник там чахне.
Байдужа там пустка.
Брехня балансує і бовтається
на всохлій тендітній ніжці.
Вбирає життя, наливається соком,
як стиглий качан капусти.
Я - Ввічливість.
Я твій господар. Твій цар.
Підкоряєшся. Навіть не сердишся.
Звучить оксамит баритону в тобі.
Неможливо йому заперечити.
Омана кружляє нехай над тобою,
вистежує білим кречетом.
Нехай. Мо' відчуєш колись,
що від спраги
рятує
лиш сік
щиросердості.
© Кучеренко Олександр.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578905
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.05.2015
автор: Олександр Обрій