Вона всотує в себе ніжність мою невагому,
Пропускає її через сни і втому,
Прокидається, коли сонце далеко на сході,
Але його не видно через дощі і негоду.
Прокидаючись, дивиться довго на мене,
Відкриває вікна, затягує ремінь,
Кришить хліб для собак і птахів,
Часто плаче, зриваючись потім на регіт,
Поки смерть споглядає на неї
Через лиця з гранітних порід.
Я у неї замість голосу і очей,
Вона у мене замість любові і теплих речей,
Коли дихає в одне із моїх плечей,
І щось шепоче здригаючись уночі.
Її сниться трава, випалений очерет,
Синя вода, перші травневі свята,
Пам’ять її глибока, і вже переповнена вщент,
Мені й не дивно, що вона забуває
Моє ім’я.
Хай забуває усе, вивчає мову зовсім нову,
Нові прислівники, нові дієслова,
Якщо спогади ще залишились поміж
Серця жилавих руд,
Я працюватиму у дві зміни, аби вона
З ними жила.
Спогади про турботу і сутінь,
Згадки про подихи і світанки,
Свобода – можливість забути, по суті,
Але продовжувати пам’ятати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578681
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.05.2015
автор: Мирослав Гончарук_Хомин